13. Заповіт

Заповіт

Ніч у новому домі минула добре. Спалося легко, але я встав раніше за моїх дітей і дружину. Було надзвичайно затишно і спокійно. Свіже повітря саду проникало до нас в кімнату, разом з ароматом фруктових дерев. Сонце ледь встигло з'явитись із за горизонту і я замилувався природою, що була за вікном. Усюди панував зелений колір, він був насиченим і справжнім. Моя Емілі спала так солодко і блаженно, тому я тихенько поцілував її і безшумно вийшов з нашої кімнати. Спустившись вниз я зустрів Біллі, який вже був одягнений в пасторський костюм, і тримав у своїх руках стару потерту Біблію. 

- Добрий ранок містере Біллі! 

- Добрий ранок містере Матіас! - радісно привітався він, наповнений блаженністю.

- Дозвольте дізнатися, куди ви зібралися з самого ранку? 

- О містере Матіас, якщо ви складете мені компанію, то я вам не тільки розкажу, але й покажу, запрошую вас на наше ранкове служіння, мені буде надзвичайно приємно коли ви складете мені чудову компанію! - усміхнувся пресвітер.

- Авжеж, мені надзвичайно цікаво! - я без жодних вагань погодився йти з ним.

- Тоді запрошую вас, за мною містере Матіас! 

Ми вийшли з будинку в який нас вчора привезли. Сьогодні, коли день змінив ніч все було видно, усі вчорашні тусклі окреси стали чіткими і яскравими. Переді мною постало невеличке містечко. Воно було таким же затишним і спокійним, як і природа що обповила його навкруги. Старовинні цегляні будиночки, деякі з них у два чи три поверхи милували око. Усе було естетичним і затишним, хотілося постукати в двері одного із них і увійти, щоб розгледіти, як там всередині. 

Ранок був свіжим, настільки свіжим, що хотілось одягнутись тепліше, але сонце що зійшло, наполегливо обіцяло теплу днину своїми теплими променями. Ми ступали по свіжій зеленій траві, залишаючи сліди на росі, яка ще трималась на ній. Ступаючи по ній було одним задоволення, дитяче задоволення наповнило мене з середини, я відчувався дитиною, маленьким хлопчиком, який просто йде кудись зі своїм батьком. Я йшом легко і невимушено, з захопленням, хотілося пританцьовувати, на мене це аж ніяк не схоже, що ж такого було в цьому ранкові? 

Я так і не міг збагнути, в чому моя радість, хоча хіба ж нема чому радіти, попри те, що я дитина яка зазнала нелегкої долі, як і десятки тисяч інших схожих на мене дітей, я мав чому радіти і заради чого жити, і відповідно мав що втрачати в разі чого, але сподіваюсь, цього в моєму житті ніколи не настане, я сподіваюсь. Наші кроки прямували до Церкви, яка була неподалік нашого будинку, але для мене це була занадто довга дорога, я чи не вперше побуваю в церкві.

- Бачу вас зачарувала наша природа? - Біллі почав розмову.

- Признаюся вона чудова, я просто в захваті! - я був не проти, що він почав першим.

- Вона особлива! - задоволено промовив він.

- А що там у церкві? 

- Кожного ранку ми збираємось на ранкове служіння! - пояснив Біллі.

- Кожного ранку? - перепитав я.

- Саме так - кожного, вам дивно містере Матіас?

- Для чого ж? - поцікавився я.

- Щоб правильно почати новий день! - він відповів навіть не задумовуючись, наче відповідь була приготовлена заздалегідь.

- І що це означає?

- Це означає - мати спілкування з Богом і одне одним, кожного дня! - для Біллі усе було просто, це мені щось тут було не зрозуміло.

- Он як!

- Містере Матіас я знаю для вас це все дивно, але тут інші звичаї ніж у Мегавілі!

- Ще в потязі я помітив, що ваш край особливий!

- Радий що вам подобається!

- Скажіть, містере Біллі, а після служіння ми побачимось з Джошуа? 

Біллі на мить зупинився, поглянув на мене і сказав:

- Неодмінно містере Матіас, неодмінно!...

До Церкви зійшлося чимало народу мабуть, що усі жителі цього невеличкого містечка.Церква з середини була затишною і світлою, в ній пахло свіжими квітами. Наповненна благодатними променями ранішнього сонця, приміщення наповнювало захопленням і особливим передсмаком чогось святого і таємничого. Люди були привітними і усміхненими, бадьорими і налаштованими слухати проповідь свого пресвітера Біллі Гріна.

Усі зручно сиділи на своїх місцях, усі окрім одного хлопчика, напевне рочків зо шість, якому важко давалося сдіти поряд зі своїм батьком на одному місці. 
Він весь час ловив невидимих чи то гав, чи то ангелів, яких бачив тільки він, крутивши своєю головою на всі боки, паралельно з тим уміхаючись кожній людині, яку зустрічав його погляд. Він усміхнувся й мені звернувши на мене свої сині оченята, в момент кили я непомітно присів на останньому ряді по лівій стороні, щоб прямо бачити перед собою кафедру із за якої буде гворитися проповідь. 

Я усміхнувся йому у відповідь і вказав своїм пальцем, що варто вести себе тихесенько, він повторив з точністю мій жест приклавши малого свого пальчика до вуст і безшумно засміявся, вдавано погоджуючись зі мною. Почалося служіння. Батько хлопчика, обережно, але повчально потягнув того за вухо, нагадуючи, хлопчині, що він усе бачить і вже варто припинити безпричинно крутити своєю головою. Пролунала молитва, хтось заграв гарну мелодію на старенькому, фортепіано і всі як один почали співати спокійну, але радісну пісню з книжечок, на палітурках яких була зображена старовинна арфа.  Відчувався мир, спокій наповнив мене, пісня швидко розлетілась простором храму, заповнивши кожну шпаринку стін і серця. Коли вона закінчилася настала тиша і чутно було лише кроки Білі Гріна, що з найщирішою усмішкою підійшов до кафедри, поклав на неї свою стареньку Біблію, розгорнув її, привітався з усіма вітанням: "Слава Ісусу Христу" і зачитав: