12. Ми їдемо до друга

Ми їдемо до друга

Хвилювання переповнювало мене, я прокручував у своїй голові нашу зустріч із Джошуа. Мої діти спали солодким сном, їх неабияк втомила дорога, вони вперше кудись подорожували. Їм було неабияк цікаво спостерігати за світом який вміщало в собі вікно потягу. Нарешті окрім хмарочосів бідних кварталі і індустріальних районів з їхніми заводами вони побачились щось нове. Широке поле із зеленою травою, мішані ліси з могутніми деревами, трохи пустинного степу із сухими рослинами і величезні річки з озерами які наповнювала чиста вода.

Такою була наша дорога, два дні і ми прибули до міста. Потяг прибув вчасно, вокзал був прибраним. Він приємно зустрічав подорожуючих, що виходили з сірих потягів та електричок і своєю чистотою проявляв до них свою любязність. Перед тим, як рухатись далі я зателефонував на номер вказаний у листівці. Людина, що зняла трубку не була схожою своїм голосом на мого друга. І я не помилився, адже це був інший чоловік. Він представив себе як довірена особа містера Джошуа і сказав, що на нас давно вже зачекалися тому нам варто поспішити. Ми сіли до автобуса, що тримав маршрут до  західного передмістя Нетвілю. Там вже нас мала зустріти довірена особа Джошуа, його звали Біллі Грін.

Коли ми дістались західного передмістя то вже почало вечеріти і розгледіти насичені зеленим кольором луги з поодинокими фермами було майже неможливим. Дітлахи Давид і Натан, оцінили навколишню природу найвищою оцінкою, вони були в захваті від того що бачили і від того що ми кудись їдемо, куди саме їх не цікавило вони отримували задоволення від самої подорожі. Емілі притулилась до мого плеча, їй було добре і спокійно, нарешті я поруч аж цілих два дні, нарешті за мене не потрібно переживати зупиняти мене, навпаки вона штовхнула мене на цю поїздку.

Моя сім’я була щаслива, була усміхнена, а всього лише ми покинули сірий і задушений мегаполіс. Просто щоб дихати вільно іноді просто потрібно змінити повітря яким ти дихаєш і вже розум почне мислити по-іншому, по-правильному, так як це потрібно.

Коли автобус зупинився вже була темна ніч, почався проливний дощ. Густі хмари затулили небо своїм темними барвами не даючи зорям жодного шансу освітити хоч трохи поверхню цього чудового краю. На щастя вуличні ліхтарі дозволили розгледіти автомобіль бізнес класу. З нього вийшов водій, а за водієм ще один чоловік, обоє несли в своїх руках парасолі для нас.

Минаючи потоки води вони підійшли до самісінької зупинки де ми чекали на них сховавшись під її дахом від проливного дощу і темних хмар.

- Вітаю вас містере Матіас! - баритоном звернувся до мене незнайомець.

- Добрий вечір містере Біллі! - привітався я.

- Я Біллі Грін, довірена особа містера Джошуа! - він привітно представився.

- Дуже приємно, це моя дружина Емілі, та мої сини, Давид і Натан! - я в свою чергу представив свою сім'ю.

- Вітаю вас місіс Колінз, вітаю вас Давид і Натан! - Біллі Грін був надзвичайно ввічливим і поважним чоловіком.

- Вітаємо! - відповіли одночасно діти і Емілі разом з ними.

- Тримайте парасольки! – промовив водій, розкривши їх на ходу.

- Це Майкл, водій містера Джошуа! – додав Біллі, - Будете знайомі! - усиіхнувся він.

- Дуже приємно містере Матіас, радий знайомству! - водій Майкл був не менш ввічливим ніж Грін.

- Я теж радий знайомству містере Майкл! - промовив я на що водій усміхнувся від неочікування, що я назвав його містер.

- А тепер хутчіш до авто, щоб ніхто не промок, бо потім застуди не минути! - промовив Біллі Грін і вказав рукою на авто.

Ми хутко сіли в автомобіль вмостившись на м'які сидіння, сховпвшись від дощу, що невгамовно лив свої води. Нас привезли до невеличкого містечка, скоріше за все це було якесь село, але розгледіти, щось в дощову ніч було нереальним. Велика будівля розміром з школу простягалася вздовж центральної дороги, а за нею одразу стояла церква. Ще декілька будинків і щось схоже на ферму і ми прибули до високого будинку, що стояв неподалік церкви.

Величезні дерев’яні двері відкрились перед нами і впустили нас всередину будинку, що нагадував з і свого вигляду мініатюрний замок. Всередині було тепло і світло, величезний камін, величезний стіл, купа картин, якими були увішані всі стіни навколо. Нас завели не в будинок, а дійсно в замок, можливо для Джошуа це просто житло, а для нас це був цілий палац. Надзвичайно розкішний палац, з старими дерев'яними східцями, що вели на верх, оформлені дивовижною різьбою поручні на які можна було сміливо опиратися. 

- Ти бачиш усю цю красу? - запитала мене Емілі, не віривши своїм очам.

- Бачу люба, здається ми потрапили в казку!

- Хто тут живе? Цар?

- Ну якщо Джошуа став царем то так! - усміхнувся я.

Ми трохи розгубились, опинившись у такому розкішному місці, але усе виправив Біллі.

- Вам варто зігрітися, щоб не дати простуді місце! - він вказав рукою на теплий камін, що звабливо потріскував сухими дровами.

- Було б чудово! - відповів я.

- Прошу вас до столу, Майкл допоможе вам з речами! – промовив Біллі і зник в одній із кімнат просторого будинку.

- Проходьте до столу, а речі залиште отут! - усміхнувся Майкл.