10. Жахлива неочікуваність

Жахлива неочікуваність

..."Наш чудовий короткочасний кемпінг закінчився. Рано вранці ми розсілись по човнах і рушили далі, щоб продовжити свою подорож. Джошуа дав кожному з нас маленьку в'язку їжі, в якій були дві смачні спечені на вогні рибини і п'ять не менш ситних шматочків хліба. Я зрозумів, що він наловив її для нас допоки ми спали, і віддав нам усе, що в нього було, віддав останнє, на що не кожен здатен.

Його добра усмішка - це останнє, що ми бачили відпливши від берега, махаючи йому на прощання своїми руками та веслами. Знову відштовхнувшись від берега, ми всеціло віддались течії, і прямували до своєї цілі. Перед нами стояв все той невідомий шлях і все ті невідомі краї, в яких ми сподівались віднайти свої пристрасті.

Джошуа попередив мене, що приблизно за день сплаву ми можемо зіткнутись з перепонами річки, нас може підстерігати водоспад, якщо ми повернемо не туди, тому варто бути обережними, а краще за все як найшвидше пристати до берега. За його словами дорога до того, що ми шукаємо зовсім в іншій стороні, вона далека і важка, але вона приведе нас до того, що нам потрібно, а не до того, що ми хочемо. Я подякував за пораду, ввічливо послухавши його слів, але не прислухався до них, я просто не сприйняв це серйозно, адже ми точно знали куди і скільки нам плисти.

Річка періодично змінювала місцевість, нас кидали хвилі, ми все пливли далі і далі віддаляючись від самих себе. На одному із поворотів води розійшлися, розвилка із міцних скель розділила нас на дві групи, не бачачи одне одного, стало трохи не пособі, тривожно і хвилюючи, але смиренно рухались вперед.

Течія була важкою, не пам'ятаю на якому відрізку нашої подорожі вона було легкою чи приємною. Тому коли ми вже мали зустрітись через чергове злиття води в одне русло, ми зустрілись, але з пустими дерев'яними човнами.

Частина нашої команди загинула, деякі човни, що залишились пустими були перевернуті, схоже вони не справились з різкими перепадами, наші друзі пішли на дно. Щось вперше за останній роки затрусилост у моєму нутрі, я втратив колег і друзів і абсолютно нічого не міг вдіяти, навіть попрощатись і з ними.

Всього один поворот може дати плачевний результат на виході. Ще трохи і я б заплакав, але ніхто не підтримав би мене, адже всі інші сумно зітхнувши, схопились міцніше за свої весла і подалися з ще більшим запалом вперед, сліпці що шукали світла в дикому чагарнику, такими тоді були усі ми.

Чому люди такі жорстокі? Чому для них завжди щось дорожче за чиєсь життя, чому не можна залишатись людьми, не перетворюючись в жахливих істот? Чому ніхто навіть не заплпкав? Признаюсь тобі я теж не випустив жодної сльозинки, тому я тихо мовчав. Мій монолог в моїй голові затягнувся, я не помітив як течія стало повільнішою і більш спокійною, як над нами літали птахи, а берегом стрибали собі жителі лісу.

Я вирішив розповісти застереження Джошуа, але ніхто не бажав мене слухати, до того ж шум води став перепоною для моїх слів, важко було докричатись, потрібно було говорити про це раніше, ще до всієї цієї трагедії. Коли ми в половинній кількості нарешті дістались спокійної течії, щоб перевести дух і трохи заспокоїтись, на нас чекав черговий сюрприз. Спокійна течія почала прискорюватись, її повільні вигинання почали бути жорсткими і нас понесло різко почало нести вниз між скель. Страшний шум води лякав усе що було всередині, було пізно противитись тому, що чекало на нас попереду.

Водоспад смиренно чекав своїх жертв, він нікуди не поспішав на відміну від течії, на відміну від річки він просто непорушно чекав. Скількох живих істот він погубив? Це вічна загадка, що покрита таємницею води в тандемі з висотою. Можливо чарівні і вічнозелені сосни, які міцно тримались на березі річки, могли б нам розповісти про те, що вони бачили за увесь час свого існування, але вони воліють залишитись німими. Усі таємниці знані цим соснам залишаться на дні річки, вкриті тонами прозорої води. 

Не знаю чи усі решта усвдомимлі, що на нас чекає падіння, але я намагався кричати, про небезпеку, та здається усім вже й так все було ясно, безпорадність і відчуття невагомості, захопили нас у свій полон. Найекстримальніший аквапарк - це просто забавка для діточок, в порівнянні з тим, що я відчув тоді. Усе було дуже швидко, думати про щось не було часу, я закричав, міцно вхопившись за бортики свогго дерев'яного човна, почалось жахливе падіння вниз слідом за іншими човнами.

Мій човен був останній тому я бачив абсолютно усе, що було попереду мене. Я бачив усіх своїх друзів усіх до єдиного із тих що залишились, їхні човни розбивались об поверхню води, я бачив цей жах, я усвідомлював, що наступним є мій човен, така сама участь чекає на мене, невідворотність чекала на усіх нас. 

Це зараз я можу спокіно про це писати тобі Матіасе, але в той момент я не мав часу стільки щоб думати, або ж мої думки були занадто швидкими настільки, що обігнали реальність того моменту, усе що я міг зрозуміти, це те що переді мною розбиваються дерев'яні човни. Різноманітні за своїм розміром осколки деревини розлітались у всі сторони, деякі з них влетіли в моє обличчя, через це я пропусти своє миттєве наближення до поверхні води. Падіння вниз, страх, жах а потім удар, після чого мене всеціло поглинула вода і вже там приплюснутий вагою води, я втратив свідомість."...