6. Початок подорожі

Початок подорожі

..."Пригода про яку я пишу тобі, сталась особисто зі мною в моїй останній подорожі, до Північного континенту. Ти знаєш, як сильно я люблю подорожі і пошуки скарбів, яке величезне бажання і потяг заволодівають мною лише при одній їх згадці. Тому коли мої колеги і такі ж самі жадібні до скарбів ненажери запропонували мені чергову пригоду, я навіть не став обдумовувати її, а одразу дав свою згоду.

Я не міг позбутись думки, що нарешті зможу знайти Золоте місто, саме Золоте місто стало нашою метою, адже все що було до цієї подорожі не мало такої цінності для мене. Мене ніщо не турбувало окрім однієї думки, яка постійно грала з моєю жадібністю звабливо нашіптуючи їй, що ще є десь безцінні тони скарбів, які не підкорились мені і з нетерпінням чекають на мене.

Усе що я знайшов до того моменту і все чим я володів наче знецінилось коли я почув про більш величезний і масштабніший куш. Так прості дитячі мрії і потяг до пошуків з плином часу і віку висікли з мене жадібного золотошукача, який забув про всіх дорогих для нього людей, серед яких і ти Матіасе.

Так жадібність завжди вела мене по парапету життя тримаючи на тонкій волосинці над безоднею смерті. Я навіть не міг збагнути, що колись це перестане бути для мене жартом, я був настільки осліплений своїми пригодами і пошуками скарбів, що відмовлявся бачити реальності погрузившись в свій мрійливий і жадібний світ.

Шлях до Золотого міста був тільки один, річка Ананабе вела прямісінько до його покритих дорогоцінними каменями берегів і те, що ще ніхто і ніколи не повертався звідти живим мене навіть не зачіпала. Навпаки я був задурманений, що буду тим, хто знайде його і можливо навіть зможу залишитись там назавжди, серед усіх доступних земних насолод, віднайшовши ту вічну насолоду і задоволення в місті призначеному для богів. А хто б відмовився побувати в раю на землі? От і я про це, ніхто б не відмовився і я не став відмовлятись.

Наша команда піднялась до найближчих гір де і брала свій початок Ананабе. Красива і чиста гірська вода стікала з усіх можливих ущелин Сонських гір, збираючись в одному місті вливаючись в один стрімкий потік де і починалась норовлива річка Ананабе.

Розсівшись по кілька чоловік в човни для рафтингу ми почали свою подорож до омріяної цілі, до Золотого міста, очікуючи на швидкий і вдалий спуск. Усе почалось швидко, нас стрімко несла вниз течія гірської норовливої ріки, так, що важко було триматись свого місця.

Лише тоді стало по-справжньому страшно, коли окрім бурління і шуму води нас почали лякати високі скалисті гори, що стояли стіною по-обидві сторони русла ріки. Кілька кілометровий скалистий каньйон, стіни якого обросли тисячолітніми мохами, тиснув нас ментально, наші голови і наші думки, навіюючи паніку, ніби ми опинились в пастці з якої немає виходу і повернення назад.

Важко справитись із собою і своїми емоціями в такий момент, коли відчуваєш, що вороття немає, але єдине, що вселяло надію - це небо, що хоч якось виднілось між стіною зі скель по-обидві сторони якими навряд чи нам вдалось коли небуть вилізти і торкнутись цього синього неба. Я намагався триматись і впоратися собою на скільки це було в моїх силах тому, що в житті я багато чого прежив вже, тому якийсь дивний спуск річкою не міг зламати мою сміливість.

Сонячне небо і мирну погоду поступово почали змінювати хмари, що все щільніше закривали від нас чисті сині небеса, наче навмисне відаляли їх від нас. Почались побоювання, що почнеться дощ, хоча ми знали, що дощу сьогодні не судилось випадати, адже ретельно підійшли до подорожі з повним прогнозом погоди. Проте погода говорила нам зовсім інше, але хмари не поспішали нас добивати, вони лише відігравали свою роль в постанові природи, яка поклала собі за ціль навести на нас жах.

Перші краплинки дощу таки почали крапати, на наші голови, дехто між нас відчув страх приреченості, і почав панікувати. Я помітив як в кількох човнах почали метушитись люди, їм явно прийшлась не до смаку така різка зміна погоди. Мене теж не радували краплинки, що навмисне падали з вороже налаштованих хмар, що почали переслідувати нас рівно з тією швидкістю з якою нас несла жорстка течія.

Сірі і високі скелі Сонських гір, якими текла Ананабе співпрацювали з хмарами і ніяк не дозвояли перевести дух, щоб розслаитись і отримати насолоду від подорожі. Хмари все ще не відкрили свої затвори води і тримали в напрузі, аж доти доки не почалась паніка, що ми всі загинемо, хоча дощ ще навіть не почався.

Я міцно сидів на своєму місці, вцепившись з усіх сил за весло, але використовувати його не було можливості, адже течія все прискорювала наш рух і наш човен безпорадно рухався за нею, колотячи нами як слід. Ми відчували себе як дрібязкова тваринка, яку закрили в банці і кинули в море під час шторму.

Хмари стали ще більш темнішими ми навіть розгубились бо не розуміли, чи то сонце вже зайшло чи то справді хмари вирішили діяти. Після кількох сильних спалахів, роздався затяжний потужний грім, який проголосив остаточний початок грози і дощ почав лити з висоти небес.

Він був таким сильним, що заважав нам звести голову вгору, щоб побачити куди ми пливемо. Окрім шуму води галас розвели люди, кожен почав панікувати, хтось кричав про допомогу, хтось лаявся, а хтось просто молився. Я був трохи напруженим, але я просто мовчав бо молитись незнав і не вмів, лаятись не хотів, а кричати про домпомогу не було сенсу і вирішив просто перечекати негоду мовчки.

Нас поступово почало заливати, наші човни наповнювались водою, а вичерпувати воду не було чим, дощ зустрічав нас стіною, я відчув на собі усю його неприязнь. Невже ми порушили якісь межі чи прогнівали місцевих духів? Я вже почав надумавувати різні варіанти, але все одно мовчав на відміну від інших своїх колег жадібно шукаючих золото усе своє життя.