3. Знову за старе

Знову за старе

Повертаючись до дому, я знову зустрів ветерана Вільяма, що вже трохи змінив свою локацію. Зараз він сидів на найвищій ступенці, намагаючись вмоститись на ночівлю і сховатись від дощових хмар, що повисли над містом.

— А, це ти. Добросердечний друже! — він зрадів мені, як тільки угледів, що я підіймаюсь сходами до нього!

— Тримай! — я дістав з рюкзака два великих сендвіча і малий сік. Емілі пам'ятала про моє вчорашнє прохання і потурбувалася про це поклавши з надлишком для цього чоловіка. 

— Сік? Ще й мій улюблений — ананасовий, дякую тобі! — Вільям не приховував своєї радості його очі світилися, як в дитяти котре отримало різдв'яного подарунка.

— Там термін придатності вже дійшов до своєї дати, але ми пили з сімє'ю, нічого страшного в цьому немає, завжди є запас у кілька днів, а то навіть і тижнів! — пояснив я, але йому здається було байдуже на дрібні деталі. Найголовніше — це наявність непоганої вечері.

— Це правда, та і це не важливо, якби не твої сендвічі то я б і забув, що таке добра їжа. Почекай, ти сказав слово "сім'я"? — запитав Вільям глянувши на мене, його наче струмом прошило.

— А що тебе здивувало? — запитав я.

— У мене теж була сім'я, але це вже в минулому! — відповів він ледь не плачучи, стиснувши малий пакунок із соком.

— Де вона зараз? — обержно поцікавився я.

— Її забрала війна! — ветеран поглянув у мої очі знайшовши там співчуття.

— Мені жаль, що їх немає поруч з тобою, це справжня трагедія! — я ніколи не був велимовною людиною, але я промовив намагаючись виразити усе своє співчуття.

— І ти маючи сім'ю, в такий важкий час звернув увагу на мене, перемеленого війною і виплюнутого суспільством чоловіка? 

— Це наймене, що я можу зробити для тебе, тому не вважай мене за героя, бо герой тут один і це ти!

— Знаєш синку, світ навколо сильно змінився, тому зараз те що робиш ти без перебільшень — героїзм. Бачив я багато чого в своєму клятому житті, тому таких людей як ти, не так вже й багато! 

— Їх замало, бо вони бояться не сподобатись злому суспільству, тому і ховають у собі всю силу добра, боючись навіть відкрити в собі увесь потенціал того, що є у них закладено від Бога! — я не знаю звідки я взяв цих слів, але вони були в мені наче знав їх із самого народження.

— Бояться, бо нас завели в таку темінь, що кожен прояв світла, пильно простежується, щоб неминуче бути знищеним! — цей чоловік був явно мудріше ніж спадав на перший погляд. Отак якись одноногий безхатько є розумнішим за стадо розумників, які про життя нібито знають лише з книжок. Він же пізнав увесь смак того життя бо був сповна насичений його солодкістю і гіркотою.

— Можливо щось зміниться. А ще ось тобі каримат і спальник, у мене він завалявся, а тобі якраз стане в нагоді, не спатимеш на холодному, хоч якось буде тобі тепліше! 

— Ти що це робиш? Хочеш, щоб я знову повірив, що Бог є і Він посилає до знедолених людей ангелів?

— Справа твоя, вірити чи ні, а от спати в теплі потрібно, тай я далеко не ангел! — промовив я поглянувши навколо себе. Я ще те грішне створіння, сказав собі чесно подумки.

— Дякую тобі щиро, я вже забув, як це коли на твоєму шляху зустрічається людина! 

— Признаюсь тобі ветеране, я теж саме можу сказати!

— Але є ще ті хто походить на свого Творця! — усміхнувся важкою усмішкою старий вояк, що зараз животів життям, яке він не побажав би навіть своєму ворогу.

— Допоки ми не забудемо своє світле походження, світ має надію на існування! — усміхнувся я. — Гаразд, мені час додому! — я потиснув йому його запеклу зі слідами шрамів руку. — Дякую тобі, що ти дав можливість жити мені і моїй сім'ї!

— Я і такі як я, боролись за світле майбутнє, але мені хочеться плакати від того, що твоє покоління не бачить його, пробач синку, ми здобули перемогу, але загубили себе!

— Це ти пробач ветеране, що ми не осягли вашої жертви, і знехтували світлом, за яке ви так боролись. Ми не побудували нового доброго світу на руїнах війни, вочевидь нам сподобалось існувати в темряві посеред руїн! — моє заключення й справді було жахливим.

— Ти думаєш, усе вже втрачено синку? — запитав він мене очима, в яких проблиснула надія на обнадійливий прогноз.

— Я не знаю ветеране, я не знаю! - сумно відповів я, так і не давши вичерпної відповіді ти очам, що хоч і зазнали страждать і болі, але все ж намаглись розгледіти промінь надії у простотих речах.

Він взяв речі, які я йому приніс і ще раз подякував, тепер він не замерзне, хоч щось в цьому світі зміниться, бодай така дрібничка, але все ж світ наповниться хоча б одним променем добра. І десь там в недосяжному для земних жителів місці, сидячи на Небесному троні усміхнеться Бог. Я закинув свого рюкзака за плечі і попрощавшись з воякою Вільямом, рушив на зустріч з Кенні і тим багатієм, що взявся давав заробляти тим кому потрібні були гроші.

∞

Велике місто давить, рутиною воротить,
В ній втратиш ти себе хоча здобудеш щось,
Але це "щось" можливо життя твоє скоротить,
В певний день збагнеш, що навіть не жилось.