3. Знову за старе

Знову за старе

Повертаючись до дому, я знову зустрів ветерана Вільяма, що вже трохи змінив свою локацію. Зараз він сидів на найвищій ступенці, намагаючись вмоститись на ночівлю і сховатись від дощових хмар, що надвисли над містом.

- А це ти добросердечний друже! - він зрадів мені як тільки угледів, що я підіймаюсь сходами до нього!

- Тримай! - я дістав з рюкзака черговий сендвіч і малий сік. 

- Сік? Ще й мій улюблений - ананасовий! - дякую тобі! - Вільям не приховував своєї радості.

- Там термін придатності вже дійшов до своєї дати, але ми пили з сімє'ю нічого страшного в цьому немає, завжди є запас у кілька днів! - пояснив я.

- Це правда, та і це не важливо, якби не твої сендвічі то я б і забув, що таке добра їжа. Почекай, ти сказав сово "сім'я"? - запитав Вільям глянувши на мене, його наче струмом прошило.

- А що тебе здивувало? - запитав я.

- У мене теж була сім'я, але це вже в минуому! - відповів він ледь не плачучи, стиснувши малий пакунок із соком.

- Де вона зараз? - обержно поцікавився я.

- Її забрала війна! - ветеран поглянув у мої очі знайшовши там співчуття.

- Мені жаль, що їх немає поруч з тобою, це справжня трагедія! - я ніколи не був велимовною людиною, але я промовив намагаючись виразити усе своє співчуття.

- І ти маючи сім'ю, в такий важкий час звернув увагу на мене, перемеленого війною і виплюнутого суспільством чоловіка? 

- Це наймене, що я можу зробити для тебе, тому не вважай мене за героя, о герой тут один і це ти!

- Знаєш синку, світ навколо сильно змінився, тому зараз те що робиш ти без перебільшень - героїзм, я бачив багато чого в своєму кятому житті, таких людей як ти, не так вже й багато!

- Їх замало бо вони бояться не сподобатись злому суспільству, тому і ховають у собі всю силу добра, боючись навіть відкрити в собі увесь потенціал того, що є у них закладено від Бога!

- Бояться, бо нас завели в таку темінь, що кожен прояв світла, пильно простежується, щоб неминуче бути знищеним! 

- Можливо щось зміниться. А ще ось тобі каримат і спальник, у мене він завалявся, а тобі якраз стане в нагоді, не спатимеш на холодному, хоч якось буде тобі тепліше!

- Ти що це робиш? Хочеш щоб я знову повірив що Бог є і Він посилає до знедолених людей ангелів!

- Справа твоя вірити чи ні, а от спати в теплі потрібно, тай я далеко не ангел! - промовив я поглянувши навколо себе. 

- Дякую тобі щиро, я вже забув, як це коли на твоєму шляху зустрічається людина!

- Признаюсь тобі ветеране, я теж саме можу сказати!

- Але є ще ті хто походить на свого Творця! - усміхнувся важкою усмішкою старий вояк, що зараз животів життя, яке  не побажав навіть своєму ворогу.

- Допоки ми не забудемо своє світле походження, світ має надію на існування! - усміхнувся я. - Гаразд, мені час додому! - я потиснув йому його запеку зі слідами шрамів руку. - Дякую тобі, що ти дав можливість жити мені і моїй сім'ї!

- Я і такі як я, боролись за світле майбутнє, але мені хочеться плакати від того, що твоє покоління не бачить його, пробач синку, ми здобули перемогу, але загубили себе!

- Це ти пробач ветеране, що ми не осягли вашої жертви, і знехтували світлом, за яке ви так боролись. Ми не побудували нового доброго світу на руїнах війни, вочевидь нам сподобалось існувати в темряві посеред руїн!

- Ти думаєш усе вже втрачено синку? - запитав він мене очима, в яких проблиснула надія на обнадійливий прогноз.

- Я не знаю ветеране, я не знаю! - сумно відповів я, так і не давши вичерпної відповіді ти очам, що хоч і зазнали страждать і болі, але все ж намаглись розгледіти промінь надії.

Він взяв речі, які я йому приніс і ще раз подякував, тепер він не замерзне, хоч щось в цьому світі зміниться, бодай така дрібничка, але все ж світ наповниться хоча б одним променем добра. І десь там в недосяжному для земних жителів місці, сидячи на Небесному троні усміхнеться Бог. Я закинув свого рюкзака за плечі і попрощавшись з воякою Вільямом, рушив на зустріч з Кенні і тим багатієм, що дава заробляти кому потрібні були гроші.

Моя дружина Емілі нічого не знала. Вона не знала де я зараз насправді, ніхто не знав де я проведу сьогоднішній вечір, окрім Кенні, мого балакучого колеги по цеху. Своїй дружині я сказав, що знайшов певний підробіток, тому їй не варто працювати вночі. Вона трохи не розуміла, що їй робити, але я просто поцілував її і залишив вдома з дітьми. Так певна річ, я обманув її, або ж не договорив правду, але я хотів вберегти її від усього, з чим готувався зіткнутись сам.

Я прибув до клубу де мав відбутися мій поєдинок, я не знав які в них правила, хто мій супротивник і що там взагалі відбувається, але я знав одне, мені потрібні їхні гроші. Можливо знову пов'язувати себе з боями було зовсім не розумним вчинком, або ж взагалі дурним вчинком, та я був впевнений в собі, бо ж не був впевнений в завтрішньому дні для своєї сім'ї. І на жаль, чи а щастя у мене був лише один вихід, як утриматись на плаву в цьому океані безробіття і хаосу, обговорити деталі і виходити на ринг, щоб отримати гроші.