1. Найкраща дружина

Найкраща дружина

∞

Усі турбуються про себе, а не про ближніх,
Своя сорочка тілу ближча, що там не кажи,
Із поверху, що вище, не видно нижніх,
Хоча б одного співчутливого мені ти покажи.

∞

Повертаючись додому після роботи з надважкої зміни, мене турбувала несправидливість цього світу. Як же вміли ці можновладні посадовці і підприємці мистецьки обманювати чесних бджілок на кшталт мене, купа законів, які націлені на здирство твого й так небагатого карману. Хто зможе нас врятувати від вічних кредитів і боргів, від вічних несправедливих рішень і пригноблення, коли вже знайдеться справедливий владний чоловік, який покладе цьому край і слово демократія перестане бути важелем управління влади по відношенню до свого народу? Досить вже вестись на обман, що нав'язує нам свої закони і правила, коли вже прості робочі люди зможуть дихати вільно? Глобальні питання не давали мені спокою, важко було розслабитись і думати про щось інше, але врешті решт ніхто не винуватий мені, що я не багатий, не вмію і не хочу наживатись на інших, але можливо якби вмів то безсумнівно трохи б покращив матеріальне становище своєї сім'ї.

— Дайте чого не жаль на їжу, я просто хочу їсти! — голос лунав безпорадно і слабо, я навіть не зрозумів звідки він взявся. Я так заглибився в свої роздуми, що базувались на несправедливості, що не побачив її результати просто біля себе, вона зовсім поруч на шдяху кожного із нас. — Раніше б я ніколи цього не зробив, але зараз я просто хочу їсти! — продовжував говорити голос безхатька, що кволо сидів вистромивши одну ногу вперед, а іншу, а іншу я не побачив, її просто не було.

Я зупинився і поглянув на нього, він дивився на мене в очікуванні, що він зможе отримати те чого в мене так просить.

— Давно ти тут сидиш? — запитав я.

— Вже пів доби синку! — відповів знедолений голос.

— І ще нічого не вполював? — запитав я спокійним тоном.

— Та кому я потрібен? Я потрібен був коли була війна і в мене було здоров'я, а зараз я просто сміття, на яке навіть ніхто й не гляне! — схоже тих з ким обійшлися м'яко кажучи нечемно.

— Як тебе звати?

— Вільям, так мене звати! — відповів колишній вояк.

— Знаєш, це буде смішно звучати, наче якась відмовка, але в мене немає грошей! 

— Той в кого вони є ніколи з ними не поділиться, проте я просто хочу їсти! — промовив він.

Я зняв свого рюкзака і витягнув сендвіч, який залишився в мене ще з обіду, не зїв його, а він все ж став у нагоді. Діставши його, простягнув його Вільяму, щоб він хоч трохи поїв.

— Я маю тільки це, тому візьми будь ласка те що в мене є! 

Він просягнув свої бідяні руки і ледь не плачучи взяв той простий сендвіч з моїх рук.

— Дякую тобі синку, я так давно не їв, дякую тобі! — на його очах заблистіли сльози. — А не буде в тебе випадково попити? Водички звісно! — він поглянув на мене ще білишими очима жалості.

Я знову зазирнув рукою до рюкзаку, щоб знайти маленьку пластикову пляшку з водою. Знайшовши її віддав йому, це єдине чим я міг поділитись зараз з іншою людиною.

— Дякую тобі людино! — промовив він, обережно вкусивши мого сендвіча.

— Ти справді воював, чи просто це твій міф, щоб люди давали милостиню? — навіть, якщо він і збрехав, то я не збирався його засуджувати, мені просто хотілося для себе дізнатися правду, надто вже я допитливий.

Він поглянув мені в очі і розчинив свою поношену куртку, потім підняв футболку так, щоб я міг розгледіти усі сліди від куль, шрами від ножа і операційні шви.

— Тепер, що ти думаєш синку? Що скажеш? — запитав він дивлячись в мої очі з величезною гордістю, знаючи, що істина за ним.

— Думаю, що наша країна забула своїх героїв! — сумними словами промовив я.

— Не просто забула, вона їх розтоптала! — він поправив свою футболку і тут було важко з ним не погодитися, влада забула про нас, ми їй потрібні, лише поки з нас можна щось взяти, а коли ми стаємо непотрібні, нас викидають, як відпрацьований матеріал.

— Якби ж я міг зробити більше, але зараз такий час, що кожен бореться як може! — здається я виправдовувався, або просто пояснював людині стан справ.

—  Ти й так зробив для мене багато, нагодував мене, я щиро дякую тобі, хай навіть більшість людей наслідує зло, але все ж є меншість, що несе світло в цей морок темряви, тепер я знаю, що моя боротьба була недаремною! — на його вустах з'явилися ледь помітна усмішка, невиразна, проте щира.

— Це дрібниця в порівнянні з тим, що для мене зробив ти! — я справді з пошаною ставився до таких людей, людей-героїв завдячуючи їм.

— Як тебе звати синку? — запитав він, жадібно їси сендвіч.

— Матіас! — відповів я.

— Ти не просто носій свого імені, не просто частина цього суспільства, ти образ Божого творива, такі як ти — остання надія людства!

— Я всього лише заручник системи, як і всі інші, що кожного дня ведуть боротьбу за своє існування. Бувай ветеране! — я попрощався з ним і пішов далі додому.