Акт п'ятий

— Ріку*, щось сталося? — пролунав у темряві сонний голос.

陸 (яп.) — земля; берег.

— Усе гаразд, відпочивай, — тихо відповів власник цього імені.

Тієї ночі Ічіджіку* Ріку прокинувся в холодному поту й навіть обмацав себе, щоб переконатися, що все це йому лише наснилося.

«Дурнувата іронія. Чому саме фікус?» — розглядаючи стелю, освітлену синім неоновим світлом, думав Ріку.

イチジク (Ichijiku) — фікус.

Що довше він лежав без сну, то більше найрізноманітніших думок лізло йому в голову.

Два роки тому Ічіджіку Ріку переїхав із Японії, оскільки його батьки хотіли, щоб він навчався за кордоном. Що ж до його власних думок із цього приводу, то їх просто не було.

Якщо замислитися, у нього справді було чимало спільного з кімнатною квіткою. Від самого народження його опікали й визначали, що, де і коли він робитиме. Зрештою Ріку просто звик жити, покладаючись на вибір батьків, не маючи власних планів, бажань і надій.

Можливо, нічого не змінилося б і донині, якби не двадцять доларів, яких йому забракло, щоб оплатити університетську поїздку.

— Ти ж начебто багатий, то чому не їдеш? — запитав його одногрупник.

— Не хочу, — відповів тоді Ріку, не бажаючи продовжувати обговорення цієї теми.

Поїздка мала відбутися наступного дня, тому старості потрібно було зібрати й передати гроші до закінчення занять.

— Я чула, йому просто не вистачило двадцятки, — втрутилася дівчина, яка саме проходила повз.

— Та кажу ж тобі, він із багатеньких. Придумай щось правдоподібніше, — закотив очі хлопець.

Після заняття, коли всі пішли обідати, Ріку затримався в аудиторії, залишившись на самоті. Замислившись про своє, він неквапливо складав речі до рюкзака, коли голос, що пролунав поруч, добряче його стривожив.

— Тримай.

— Що? — Ріку підвів погляд і побачив хлопця зі своєї групи, який простягав йому двадцять доларів. — Я ж сказав, що не поїду.

— Якщо проблема лише в грошах, то візьми. Віддаси, коли зможеш.

— У мене є гроші.

— Справді? Тоді чому не заплатив?

— Слухай, яке тобі діло? Ми навіть як слід не знайомі, — починаючи дратуватися, Ріку заходився швидше збирати речі, аби тільки припинити цю незручну розмову.

— Бенджамін, — одразу представився молодий чоловік. — Твоє ім'я я знаю. Послухай, такі поїздки — чудова нагода зблизитися з одногрупниками. Невже тобі не хочеться завести друзів в університеті? Чи ти не любиш гори?

Ні для кого не було секретом, що Ріку майже ні з ким не спілкувався, віддаючи перевагу самотності. Заперечувати цей факт було марно.

— Не знаю, — чесно відповів Ріку.

Він справді не знав, чи любить спілкування, чи подобаються йому гори. І навіть таке елементарне запитання, як «Чим ти захоплюєшся?», могло поставити його в глухий кут.

— Зробімо так, — зітхнув Бенджамін. — Ти візьмеш ці гроші й запишешся у старости. Довірся мені лише один-єдиний раз, гаразд?

Довіритися? Хіба не на це він покладався все своє життя?

«Батькам краще знати, з ким тобі варто спілкуватися».

«Мамі видніше, який одяг тобі слід носити».

«Довірся нам, ми краще знаємо, які професії мають більший попит на ринку праці».

«Добре, що ти довіряєш нам вибір навчального закладу. Навчатися за кордоном набагато престижніше».

Але в цьому «довірся» було дещо інше. Уперше в житті ці слова не змусили Ріку відчути себе маріонеткою в чужих руках. Тому він без вагань погодився.

От тільки замість обіцяних нових знайомств і веселих пригод він повернувся до міста зі зламаною ногою.