Розділ 5

3. Вино, спокуса і межі

Вечірнє повітря було прохолодним, але в улюбленому кафе Ернеста панувала затишна атмосфера. Тепле світло ламп, легкий аромат кави та свіжоспеченої випічки створювали ілюзію спокою — ілюзію, яку він відчував усе рідше.

Лора вже чекала за столиком біля вікна. Вона виглядала бездоганно, як завжди, ніби графиня з минулої епохи. Її світла шкіра, тонкі риси обличчя та аристократична постава видавали благородне походження. Отець-іспанець, мати-українка, вихована в розкоші, Лора звикла отримувати бажане. Колись і він був її бажанням.

Ернест сів навпроти, і вона тепло усміхнулася. Але він одразу помітив у її очах щось більше за звичайну дружню прихильність — розчарування, втому, можливо, навіть злість.

— Ти все ще такий пунктуальний, — сказала вона, підігнувши ніжку під себе.

— Старі звички, — сухо відповів він.

Лора подивилася на нього оцінююче, потім відклала серветку й перейшла до суті.

— Льоша знову подав у суд. Хоче переглянути опіку над дітьми.

Ернест стиснув пальці.

— Я знаю, що у вас складні стосунки, але він їхній батько.

— Батько? — Лора скривилася. — Ти ж сам знаєш, який він. Алкоголь, казино, борги… І раптом йому закортіло стати зразковим татом?

Ернест розумів її обурення, але Льоша все ж залишався його братом.

— Поговори з ним, — сказав він. — Не через злість чи образу. Просто… нормально.

Лора зміряла його поглядом, а потім зітхнула.

— А ти поговориш з ним? Як брат, як друг? Може, в тебе більше шансів достукатися?

Ернест не став обіцяти, але кивнув.

Офіціант приніс їм пічну піцу й наповнив келихи напівсолодким вином. Вони говорили, сміялися, згадували минуле, ніби між ними нічого не було. Але Ернест постійно ловив себе на думці про справу Лейли. Її тіло, її порізаний лоб, цей індійський символ… І відчуття переслідування, про яке вона говорила перед смертю.

Лора це помітила.

— Ти знову думаєш про свою роботу?

— Завжди, — чесно відповів він.

Вечір спливав, а вино текло швидше. Вийшовши з кафе, вони були трохи напідпитку. Лора, сміючись, спіткнулася, і він інстинктивно підхопив її за талію. Її тіло виявилося теплим, знайомим. Вона підняла голову, і в її очах блиснула давня іскра.

Вона поцілувала його.

Ернест завмер. Він пам’ятав цей смак, цю м’якість. Колись він хотів цього, але не зараз.

Він відсторонився.

— Ні, Лоро. Більше не можна.

Вона здивовано кліпнула.

— Чому?

— Я… Я закохався.

Її обличчя спохмурніло.

— В кого?

Він усміхнувся, уявляючи східні риси Меланії.

— Це не має значення.

Лора зітхнула, різко сіла в таксі й, навіть не попрощавшись, зачинила дверцята.

Телефон у кишені завібрував.

— Ернесте, — голос колеги звучав тривожно. — До тебе прийшов відвідувач. По справі Лейли.

Ернест відчув, як серце зробило тривожний удар.

Може, це Меланія?

Може, вона хоче допомогти?

Чи, може, навпаки — принести ще більше темряви?