Людина-факір

Розділ 3

3. Полювання починається

Ернест стояв біля машини, вдивляючись у вечірнє місто. Ліхтарі відкидали довгі тіні, дороги блищали після недавнього дощу. Він щойно закінчив розмову з батьком, і тепер у голові складалася нова моторошна картина.

— Пробий мені Халіда і цих трьох виродків, — кинув він напарнику Паші, простягаючи записку з іменами.

Паша – кремезний чолов’яга з грубими рисами обличчя та загостреним чуттям на злочинців – мовчки кивнув і відійшов до машини. За пів години він повернувся з даними.

— Ну що? — запитав Ернест, закурюючи.

— Уся компашка — сміття. Крадіжки, наркота, робота на серйозних людей. Ці троє — не просто відморозки. Вони на побігеньках у однієї контори.

— Якої?

— Напівлегальний бізнес, кришування, інколи виконують… замовлення.

— Кілери?

— Щось таке. Не профі, але знають, як зробити так, щоб люди зникали.

Ернест подивився на список імен та стиснув кулак.

— А Халід?

— Чистий по базі. Але пов’язаний з тими ж людьми. І з Лейлою.

— Де він?

— У себе вдома.

Ернест глянув на годинник.

— Їдемо до нього. Нехай хлопці хапають тих трьох і тягнуть у відділок. Якщо вони вбили Лейлу, я виб’ю з них правду.

Допит Халіда

Його квартира знаходилась у спальному районі Києва, у старому будинку. Двері відчинив сам Халід — високий, підсушений, із різкими рисами обличчя та напруженим поглядом.

— Чого вам? — спитав він непривітно.

— Поговоримо, — коротко відповів Ернест і, не чекаючи запрошення, зайшов усередину.

Паша залишився біля дверей, а Ернест пройшов у глибину кімнати. Квартира була чистою, але в повітрі пахло тютюном і чимось важким — можливо, марихуаною.

— Ти був другом Лейли? — почав Ернест.

— Так, — сухо відповів Халід.

— Знав, що її зґвалтували?

На його щоці смикнувся м’яз.

— Так.

— Хто це зробив?

— Ви ж знаєте. Ці три виродки.

— Чому ти її не захистив?

В очах Халіда спалахнув гнів.

— Я відійшов на хвилину. Хвилину! Коли повернувся, її вже не було!

Ернест примружився.

— Ти шукав їх після цього?

— Шукав, — прошипів Халід. — Хотів убити їх.

— Але не вбив.

— Ні.

Ернест уважно на нього подивився. Хлопець виглядав нервовим, але не наляканим. Швидше злим.

— А якщо б ти знав, що Лейлу вб’ють після цього?

Халід застиг.

— Що ти маєш на увазі?

— Ми думаємо, що її смерть — не просто вбивство. Це ритуал.

Парубок зблід.

— Ритуал?

— Знак на її чолі. Цвях у грудях. Це пов’язано зі справою 80-х років.

Халід ковтнув, але нічого не відповів.

— Ти щось знаєш, — тихо сказав Ернест.

Хлопець заплющив очі.

— Лейла казала… що за нею хтось стежить.

— Ти його бачив?

— Ні. Але вона казала, що це був… старий.

Ернест насупився.

— Який старий?

— Я не знаю. Вона бачила його кілька разів. Чорний плащ. Дивна хода.

Халід глибоко вдихнув.

— Я думаю… це він її вбив.

Ернест зробив крок ближче.

— Чому ти так думаєш?

Парубок підняв очі.

— Бо Лейла боялася його більше, ніж своїх ґвалтівників.

Ернест стиснув кулаки.

— Щось мені підказує, що наш убивця — не просто наслідувач.

У цей момент у Паші задзвонив телефон. Він підняв слухавку, мовчки слухав кілька секунд, а потім сказав:

— Хлопці взяли цих трьох. Чекають на нас у відділку.

Ернест загасив сигарету.

— Їдемо.

У голові стукала лише одна думка.

Якщо Факір у психушці, то хто вбиває від його імені?

Ернест увійшов у допитну, оглянув трьох, що сиділи за металевим столом.

Всі троє виглядали нахабно та розслаблено, наче знали, що їм нічого не буде. Один жував жуйку, інший ледве не заснув, третій, лисий з борідкою, нахабно посміхався.

— Отже, хлопці, — сказав Ернест, сідаючи навпроти. — Ви знаєте, чому тут?

Лисий посміхнувся ще ширше.

— Та фігня якась. Ґвалтівники, убивці… Ви там зовсім, чи що?

Ернест нахилив голову набік.

— Ти, — він кивнув на лисого, — Олексій Куницький, так?

— А тобі що?

— Думаєш, я просто так сюди прийшов?

Куницький знизав плечима.

— Може, тобі нудно?

Ернест повільно, без емоцій, стиснув кулак і вдарив його прямо в щелепу. Голова Куницького сіпнулася вбік, і він втратив усмішку.

Двоє інших завмерли.

— А ти? — Ернест повернувся до хлопця з пляшкою. — Вова Степанюк, так?

— Ти що, псих? — пробурмотів той.

— Лейла Аль Сауд, — спокійно сказав Ернест. — Ти пам’ятаєш її?

— Ні, — буркнув Вова.

— Справді? — Ернест глянув на третього. — А ти, Максим Дорошенко?

Той стиснув губи.

— Послухай, слідчий, — пробурчав Куницький, потираючи щелепу, — ти що, думаєш, якщо нам шиють зґвалтування, ми ще й вбивство візьмемо на себе? Ми її не вбивали.

— Але ви ґвалтували, — холодно сказав Ернест.

— Доведи, — буркнув Дорошенко.

У цей момент у кімнату зайшов черговий.

— Адвокати тут, — сказав він.

Ернест скривився.

— Вже?

— Так. Вимагають звільнити під заставу.

Куницький криво посміхнувся.

— Ну що, начальник? Побачимося на волі.

Телефон у кишені завібрував.

— Алло?

— Привіт, Ерні, — почувся знайомий голос.