Глава 10. Повернення до світла

Повітря в залі вибухнуло сліпучим срібним сяйвом. Відлуння магічного удару збило Мері з ніг, і вона впала на кам'яні плити, боляче забивши лікоть. Скалки кришталю, що щойно були в'язницею для душі, тепер невагомо кружляли в повітрі, наче блискучі порошинки, і повільно танули, залишаючи по собі запах озону та свіжої хвої.

Евелін, яка важко дихала біля підніжжя вівтаря, з жахом дивилася на Кларка. На її бездоганному обличчі вперше за багато років проступив справжній, тваринний страх.

— Ні... — прохрипіла вона, задкуючи до темних коридорів. — Це неможливо. Жоден контракт не можна розірвати людськими руками...

Кларк повільно підвівся з колін. Його постать більше не здавалася викуваною з криги. Кожен його рух став м'якшим, природнішим, а на блідих щоках уперше проступив ледь помітний рум'янець. Коли він розплющив очі, Мері затамувала подих: у його пронизливо-сірих зіницях більше не було тієї моторошної, потойбічної порожнечі. Вони світилися глибоким, теплим і неймовірно живим світлом.

Він подивився на свої долоні, здригаючись від кожного вдиху, наче людина, яка щойно випірнула з глибокої крижаної води.

— Евелін, — його голос змінився. Він утратив свою монотонну, металеву чіткість, ставши оксамитовим, глибоким і повним справжніх, живих емоцій. — Сім років ти володіла моїм життям. Але твій час вичерпано. Рада Тіней більше не має наді мною влади.

Він зробив крок уперед, і від цього руху з підземелля почала відступати густа, гнітюча сірість. Евелін зрозуміла, що зброя, яку вона викувала для власних амбіцій, повернулася проти неї. Вона злякано зойкнула, розвернулася і зникла в глибині тунелів, рятуючи власне життя. Вона знала, що Рада Тіней не пробачить їй втрати найкращого чистильника.

Кларк не став її наздоганяти. Він рвучко розвернувся і підбіг до Мері, яка все ще сиділа на підлозі.

Він опустився перед нею на коліна і обережно, майже благоговійно взяв її обличчя у свої великі долоні. Цього разу між ними не було жодних електричних розрядів... Мері відчула лише неймовірне, м'яке й палке людське тепло. Його пальці злегка тремтіли.

— Мері... — прошепотів він, і в його очах заблищали перші за сім років сльози. — Я бачу тебе. Я бачу колір твого волосся, бачу світло у твоїх очах... Я відчуваю, як шалено б'ється моє серце. І це не прокляття. Це через тебе.

Мері посміхнулася, відчуваючи, як по її власних щоках котяться сльози полегшення. Вона поклала свої долоні поверх його рук.

— Ти повернувся, Кларку. Ти знову людина.

— Завдяки тобі, — він притиснувся своїм лобом до її чола, глибоко й щасливо вдихаючи аромат ванілі, який тепер належав його світові назавжди. — Попереду ще багато труднощів. Рада шукатиме нас, і нам доведеться назавжди залишити це місто, щоб побудувати нове життя під іншими іменами. Але тепер мені не страшно. Бо я маю те, заради чого варто боротися.

Він підвів її на ноги, міцно обійнявши за талію. Вони йшли крізь темні катакомби ратуші, але для них обох цей шлях більше не був небезпечним. Попереду, на виході зі старого колектора, вже займався перший рожевий світанок, фарбуючи небо у яскраві, живі кольори.

Світ більше не був сірим. Контракт було спалено, а людина, яка втратила все, знайшла свою душу в серці дівчини, яку мав знищити.