Глава 8. Крізь темряву

О третій годині ночі дощ майже вщух, залишивши по собі важкий, сирий туман, який повз низом вулиць і огортав гранітні стіни міської ратуші. Місто спало, але під його бруківкою вже прокидалися прадавні тіні.

Кларк і Мері рухалися швидко й беззвучно. Вони проникли всередину через старий занедбаний колектор за два квартали від центру. Тут, під землею, темрява була абсолютною, і лише слабкий фіолетовий вогник на кінчиках пальців Кларка освітлював їм шлях крізь вологі кам’яні коридори.

Мері йшла крок у крок за чистильником, загорнувшись у його темну куртку. Серце дівчини калатало так сильно, що, здавалося, цей звук міг видати їх. Але Кларк тримав її за руку, і це фантомне тепло, яке знову пульсувало між ними, додавало їй сил.

— Ми підходимо, — ледь чутно прошепотів Кларк, зупиняючись перед масивними залізними дверима, порослими темним мохом. — За ними — перша зала охорони. Чекай тут.

Він відпустив її руку, і Мері миттєво відчула, як навколо неї згустився крижаний холод. Кольори коридору знову стали сірими й бляклими. Кларк зробив глибокий вдих, повернувши собі маску безжального вбивці, і без стуку штовхнув двері.

Усередині почулися глухі удари, тихий хрип і шурхіт тіл, що падали на кам'яну підлогу. Мері заплющила очі й затамувала подих, рахуючи секунди. Минуло не більше пів хвилини, як голос Кларка знову пролунав із темряви:

— Шлях вільний. Заходь.

Мері переступила поріг. На підлозі нерухомо лежали двоє охоронців у темних мантіях Ради. Кларк навіть не подивився на них — він уже стояв на протилежному кінці зали перед аркою, затягнутою ледь помітною, пульсуючою срібною паутиною. Ефірний захист.

— Твій вихід, Мері, — Кларк повернувся до неї, і в його очах знову промайнув той самий людський відчай. — Ефірна сітка реагує на магію, але вона безсила проти чистих емоцій. Підійди ближче. Подумай про все, що ти пережила за ці дні. Про страх, про університет, про нічний провулок... виплесни це на неї.

Мері підійшла до арки. Срібні нитки захисту забриніли, відчуваючи чужу присутність, і повітря навколо наелектризувалося. Дівчина закрила очі. Спочатку її охопила паніка — чисте, дике бажання втекти назад, у своє спокійне студентське життя. Вона згадала холодний погляд Евелін у розповідях Кларка, згадала загрозу, що нависла над її власним життям.

Вона міцно стиснула кулаки і просто дозволила цьому шаленому потоку страху та відчаю вирватися назовні.

З її долонь наче зірвалася невидима тепла хвиля. Щойно ця емоційна енергія торкнулася срібних ниток, паутина здригнулася. Пульсуюче світло захисту почало гаснути, нитки безсило провисли, утворюючи темний, безпечний коридор.

— Неймовірно... — тихо прошепотів Кларк. У його голосі вперше зазвучав щирий подив. — Ти впоралася. Біжимо, поки система не перезавантажилася.

Вони проскочили крізь арку і опинилися у довгій, круглій залі, в кінці якої височіла чорна мармурова чаша — вівтар кровного замка. А прямо над нею, у повітрі, повільно оберталася та сама кришталева сфера, всередині якої тужливо тріпотіла срібляста хмаринка. Його душа.

Мері відчула, як у неї перехопило подих від краси цього світла. Але радість тривала лише мить.

— Я ж казала, що твій годинник почав іти повільніше, Кларку, — раптом пролунав із високого балкона під стелею знайомий, кришталево-холодний голос.

З тіней повільно вийшла Евелін. На її губах застигла переможна, хижа посмішка, а в руках вона тримала тонкий ритуальний кинжал.

— Ти справді думав, що зможеш обіграти мене на моєму ж полі? І все заради цієї маленької, наївної людської дівчинки? — Евелін перевела свій крижаний зелений погляд на Мері, і в ньому спалахнула чиста, отруйна ненависть. — Що ж, Кларку. Ти сам обрав свій фінал.