Глава 4. У лігві чудовиська

Вони піднялися на останній поверх старої, сірої п'ятиповерхівки на окраїні міста. Тут не було ні ліфтів, ні панорамних вікон. Під'їзд пахнув вогкістю, а на стінах лущилася фарба. Кларк упевнено підійшов до звичайних оббитих дерматином дверей, які нічим не відрізнялися від сусідських, і швидко повернув ключ у замку.

Всередині на Мері чекала звичайна, навіть трохи тісна двокімнатна квартира. Прості шпалери, старенький, але міцний диван, завішені щільними шторами вікна, крізь які ледь пробивалося сіре світло дощового дня. Жодної зайвої деталі, жодної фотографії чи безглуздої дрібнички, яка б свідчила про те, що тут живе жива людина. Це місце було застиглим, холодним і чужим.

За вікнами глухо шумів дощ, барабанячи по бляшаному підвіконню.

— Проходь, — Кларк зняв пальто і повісив його на цвях біля дверей, залишаючись у своєму бездоганному темно-сірому костюмі. На тлі цих скромних стін він виглядав ще більш чужорідно, наче принц, який змушений переховуватися в нетрях.

Він пройшов на крихітну кухню, налив у звичайну склянку води з фільтра і протягнув Мері. Коли вона забирала склянку, їхні пальці знову зблизилися. Між ними наче пробіг струм, і Кларк навмисно відступив на крок, сховавши руки в кишені брюк. Його обличчя знову нагадувало застиглу маску, але в глибині сірих очей палала напруга.

— Що це за місце? — Мері зробила ковток, відчуваючи, як тремтіння в тілі поступово вщухає.

— Моя справжня схованка. Рада Тіней знає про моє офіційне житло в центрі, але про цю квартиру не знає ніхто. Сім років я збирав інформацію про них і тримав це місце на випадок, якщо контракт повернеться проти мене. І, як бачиш, не дарма.

Мері присіла на краєчок дивана, відчуваючи, як страх поступається місцем усвідомленню масштабів небезпеки. — Ти сказав, що Евелін... та жінка... контролює сховище з твоєю душею. Чому вона повернулася саме зараз?

Кларк підійшов до вікна, злегка відхиливши край щільної штори, щоб кинути погляд на порожній двір. Мері відчула, як від нього війнуло дивним, майже болісним теплом — фантомним відчуттям, яке виникало лише тоді, коли вона була поруч.

— Бо в Раді Тіней назріває розкол, — тихо відповів він, не обертаючись. — Евелін завжди була амбітною. Вона не просто хоче керувати містом із тіні, вона хоче знайти спосіб повністю підпорядкувати собі вищі сутності. Моя душа для неї — не просто трофей. Це ключ. Контракт, який я підписав сім років тому, зв'язав мою суть із потойбічними силами. Якщо вона знайде спосіб знищити мою душу або повністю переписати контракт під себе, вона отримає абсолютну владу. А я... я остаточно перетворюся на попіл.

Мері різко піднялася з дивана, змусивши його повернутися. — Але якщо я впливаю на тебе... якщо поруч зі мною ти знову відчуваєш... це означає, що зв'язок із твоєю душею не втрачено остаточно? Його можна відновити?

На губах Кларка з'явилася тонка, сумна посмішка. Він підняв руку, наче хотів торкнутися її щоки, але в останній момент зупинив долоню за міліметр від її обличчя, так і не наважившись на контакт.

— Я не знаю, Мері. Магія Тіней не передбачає винятків. Ти для мене — аномалія. Небезпечна, прекрасна аномалія, яка дарує мені життя і водночас веде на ешафот. Якщо Евелін дізнається, що чистильник Кларк більше не контролює свої емоції через якусь дівчину, вона влаштує на тебе полювання.

Мері хотіла щось відповісти, але раптом тишу квартири розірвав різкий, неприємний звук. На старому дерев'яному столі завібрував чорний телефон Кларка. На екрані не було номера — лише хрестик із темного ефіру, що пульсував криваво-червоним світлом.

Кларк миттєво змінився в обличчі. Його фігура знову витягнулася струною, а в очах спалахнув колишній потойбічний холод. По кольорах кімнати знову пробігла легка сірість — його контроль повертався.

— Це вона, — коротко кивнув він на телефон. — Евелін викликає мене на звіт щодо упущеного контрабандиста.

Він подивився на Мері, і в цьому погляді на мить промайнуло суто людське благання: — Зачинися тут і нікому не відчиняй. Навіть якщо чутимеш дивні звуки. Мені доведеться піти туди, в саме лігво Ради, і зіграти роль бездушного монстра. Якщо я схиблю хоч на секунду перед Евелін — вони зрозуміють усе.

Кларк рвучко одягнув пальто і, більше не озираючись, вийшов із квартири. Наодинці з Мері залишився лише тривожний клацання замка і тихий шум дощу за завішеним вікном.