Глава 3. Ціна минулого

Салон чорного седана зустрів Мері дорогою шкірою, тишею та ледь помітним ароматом хвої. Вона сиділа на пасажирському сидінні, втиснувшись у дверцята, і не зводила очей із профілю Кларка. Він упевнено вів машину крізь затори залитого дощем міста, тримаючи кермо однією рукавичкою.

Мері довго мовчала, зціпивши зуби, але страх поступово поступався місцем шаленій, майже хворобливій цікавості.

— Ти сказав, що у тебе немає душі, — нарешті тихо порушила тишу вона, здригаючись від звуку власного голосу. — Як це взагалі можливо? Ти народився таким... чудовиськом?

Кларк не повернув голови, але Мері помітила, як міцніше стиснулися його пальці на кермі. Він важко зітхнув, і цей звук знову був дивно живим, справжнім. Поруч із нею його прокляття відступало, змушуючи згадувати все те, що він так наполегливо намагався забути.

— Ні, Мері. Я народився звичайною людиною, — його голос звучав глухо, наче він діставав ці слова з глибокого колодязя. — Ба більше, я був тим, кого називали занадто емоційним. Я занадто сильно любив, занадто сильно відчував чужий біль. І саме це мене занапастило.

Він на мить замовк, пропускаючи пішохода на переході. Двірники на лобовому склі ритмічно змивали краплі води, створюючи гіпнотичний шум.

— Сім років тому я скоїв найбільшу дурість у своєму житті — закохався не в ту жінку. Вона була зв'язана з Радою Тіней. Коли вона потрапила в пастку до містичних боргів, її збиралися розірвати на шматки. Я був готовий на все, щоб її врятувати. Буквально на все.

Мері затамувала подих. — І ти... уклав угоду?

— Так. З тими, хто стоїть вище за Раду. З сутностями, які не мають імен, але мають безмежну владу. Вони запропонували мені обмін: її життя в обмін на мою душу. Тоді, у стані афекту, мені здавалося, що це дрібниця. Я думав, що кохання сильніше за якусь там ефемерну душу. Але я помилявся. Щойно контракт було підписано, пустка розлилася всередині мене за секунду. Я врятував її. Але коли я повернувся... виявилося, що її «любов» була лише трюком.

Кларк нарешті повернув до неї голову на світлофорі. Його очі, що при денному світлі здавалися пронизливо-сірими, дивилися прямо в її єство.

— Вона використала мене, щоб позбутися боргів перед Радою, і щойно отримала свободу — сама ж і здала мене магам Тіней, отримавши за це непогану винагоду.

Мері відчула, як по шкірі пробігли сироти. — Вона... зрадила тебе? Після всього, що ти зробив?

— Так, — Кларк криво посміхнувся, і в цій посмішці залягла страшна, вікова гіркота. — Вона побачила в моїх очах порожнечу, забрала гроші Ради й зникла. Моя жертва виявилася не просто марною — вона була висміяною. Без душі я став їхнім ідеальним чистильником. Сім років я жив у цій сірості, виконуючи їхні брудні накази, впевнений, що людські почуття — це найбільша слабкість і дурість у світі. Поки в тому провулку я не зустрів тебе.

Кларк знову повернув погляд до дороги, але його голос став тихішим, майже інтимним: — Твоя присутність чомусь пробиває захист мого контракту. Ти — мій фантомний біль, Мері Кам. І тепер Рада не повинна дізнатися ні про тебе, ні про те, що я знову починаю щось відчувати. Бо якщо вони зрозуміють, що я став вразливим... нас обох знищать.

Машина різко звернула з головного проспекту і заїхала у підземний паркінг занедбаного на вигляд будинку. Мотори заглухли, і навколо них запала важка, гнітюча тиша, яку порушувало лише віддалене луніння дощових крапель по бетону.

Мері сиділа, приголомшена почутим. Цей чоловік сидів перед нею — небезпечний, порожній, але такий відвертий.

— І де вона зараз? Та жінка? — тихо запитала Мері.

Кларк повільно повернувся до неї, і в його погляді вперше промайнула справжня тривога: — Вона повернулася в місто тиждень тому. Зараз вона займає високу посаду в Раді Тіней і контролює сховище, де замкнена моя душа. Її звати Евелін. І якщо вона помітить, що ти на мене впливаєш, вона використає мою душу, щоб розірвати мене на шматки на твоїх очах. А потім прийде за тобою.

Він витягнув ключ із запалювання та відчинив дверцята. — Виходь, Мері. Ласкаво просимо до мого укриття. Тепер це єдине місце, де ти в безпеці.