Глава 2. Загублена безпека

Ранок для Мері Кам почався не з кави, а з дикого головного болю та паніки. Вона сиділа на парі в університеті, безцільно дивлячись на дошку, де викладач щось креслив. Але перед її очима досі стола нічна картина: фіолетовий дим, іскри магії та паралізуючий погляд чоловіка в сірому костюмі.

«Я просто перевтомилася, — вкотре повторювала собі Мері, міцно стискаючи пальцями олівець. — Мені здалося. Це були розбірки якихось бандитів, а спалахи… просто піротехніка. Звичайний фокус».

Але її власне серце, яке досі злітало в шаленому ритмі від кожної згадки про ту ніч, відмовлялося вірити в раціональні пояснення. Вона чітко пам'ятала, як світ навколо наче наелектризувався, коли вони зустрілися поглядами. І те, як цей небезпечний чоловік раптом схопився за груди, ніби Мері завдала йому удару. А його хрипке «Тікай» досі лунало в її вухах.

Коли пара нарешті закінчилася, Мері почала збирати речі в рюкзак. Рука звично сіпнулася до кишені куртки, де завжди лежав студентський квиток, потрібний для пропуску через турнікет на виході.

Кишеня була порожньою.

Мері гарячково перевірила другу, потім витрусила весь вміст рюкзака на стіл: зошити, ручки, ключі, дзеркальце… Нічого.

— О ні, ні, ні… — прошепотіла вона, відчуваючи, як спиною пробіг крижаний холод.

Вона загубила його там. У тому клятому, темному провулку, прямо біля ніг того дивного чоловіка. Тепер у нього було її ім'я. Її фотографія. Він знав, де вона навчається.

Намагаючись вгамувати тремтіння в руках, Мері поспіхом згребла речі назад у рюкзак. Їй хотілося просто зачинитися вдома й нікуди не виходити. Поправивши волосся, вона попрямувала до виходу з аудиторії, але щойно переступила поріг і вийшла в коридор, як гамір навколо неї раптом почав затихати.

Студенти розступалися, притискаючись до стін і з подивом оглядаючись.

Мері підняла голову. Наприкінці довгого університетського коридору, прямо біля кабінету декана, стояв чоловік. На тлі студентів у худі та джинсах він виглядав як прибулець із зовсім іншого світу — ідеально випрасуваний темно-сірий костюм-трійка, біла сорочка, бездоганна зачіска.

Кларк.

Він стояв, заклавши одну руку в кишеню брюк, і спокійно розмовляв із деканом, який чомусь ледь не кланявся перед ним, нервово посміхаючись. Кларк виглядав як уособлення залізобетонного спокою, але його холодні очі повільно, хижо сканували натовп студентів.

Мері застигла, боячись навіть дихнути. Вона спробувала сховатися за спинами однокурсників, але було пізно.

Погляд Кларка зупинився прямо на ній.

Його обличчя не змінилося жодним мускулом, але Мері помітила, як фантомна судома знову пройшла по його тілу — він ледь помітно повів плечем, а пальці в кишені міцніше стислися. Його порожнеча знову зустрілася з її світлом.

Кларк щось коротко сказав декану, кивнув і впевненим, неспішним кроком попрямував коридором прямо до Мері. Кожен його крок віддавався глухим ударом у її скронях. Вона хотіла розвернутися і бігти, але ноги наче приросли до підлоги.

Він зупинився всього в кроці від неї. Навіть у задушливому коридорі від нього віяло тонким ароматом нічного дощу та дорогого парфуму.

— Мері Кам? — спокійно, з легкою, майже невідчутною хрипотою запитав він, дивившись на неї згори донизу.

— Т-так… — ледь чутно видавила вона.

Кларк дістав із внутрішньої кишені піджака знайомий пластиковий прямокутник і протягнув їй. Його пальці ледь помітно тремтіли.

— Ви загубили це вчора ввечері. Наступного разу будьте обережніші, обираючи дорогу додому. Провулки нашого міста бувають вкрай небезпечними.

Мері дивилася на свій студентський квиток у його блідих, ідеально доглянутих пальцях. Рука дівчини здригнулася, коли вона протягнула її, щоб забрати пластикову картку.

Щойно пучки її пальців випадково торкнулися його долоні, між ними наче проскочив невидимий електричний розряд. Кларк різко, рвучко вдихнув крізь зуби, а в його очах на коротку мить спалахнуло щось дике, майже голодне. Мері відсахнулася, миттєво заховавши студентський у кишеню.

— Хто ви такий? — прошепотіла вона, озираючись на однокурсників, які з цікавістю спостерігали за ними здалеку. — І що ви тут робите?

— Мене звати Кларк, — відповів він. Його голос знову став рівним, але Мері бачила, як важко підіймалися й опускалися його плечі. Він намагався приборкати шквал відчуттів, який знову затопив його порожні груди. — І я тут, щоб урятувати тобі життя, Мері Кам. Хоча, за всіма правилами, мав би його забрати.

Дівчина зблідла ще дужче. — Це якась погроза? Я викликаю поліцію…

— Поліція не допоможе проти тих, від кого я тебе ховаю, — Кларк ледь помітно нахилився ближче, так, щоб його чув лише вона. Його погляд став серйозним і холодним, як лід. — Минулої ночі ти побачила те, що не повинна була. Контрабандиста я упустив, але ВОНИ вже знають, що був свідок. Вони шукають дівчину з провулку. Мені коштувало чималих зусиль перехопити твою справу першим.

Мері відчула, як підкосилися ноги. Те, що вночі здавалося божевільним сном, зараз, при світлі дня, ставало смертельною пасткою.

— Чому?.. — її голос зірвався. — Чому ти просто не… не вбив мене там, якщо це ваші правила?

Кларк мовчав кілька секунд, пильно вдивляючись у її обличчя, наче намагався запам'ятати кожну рису. Для нього зараз світ знову горів яскравими фарбами, і він боявся втратити цю мить.

— Бо поруч із тобою я відчуваю те, чого не повинен, — тихо й чесно зізнався він, і в його голосі вперше проривалася справжня людська гіркота. — У мене немає душі, Мері. Але ти… ти змушуєш моє мертве серце битися. І я не дозволю їм знищити моє єдине джерело життя.

Він відступив на крок назад і кивнув у бік виходу з корпусу.

— У тебе закінчилися пари. На вулиці чекає моя машина. Ми поїдемо в безпечне місце, де я поясню тобі правила гри. У тебе немає вибору, Мері. Або ти йдеш зі мною, або сьогодні вночі за тобою прийде хтось інший. Хтось, хто не вміє відчувати жалю.