Післяслово від автора

Якщо після прочитання цієї новели комусь здалося, що вона про штучний інтелект, плашки, літературні платформи, авторські фільтри, підозрілих читачів, взаємні лайки, невидимі алгоритми, цифрову сегрегацію або чоловіка, якому вночі сниться надто багато Махмуда, — що ж, це теж не зовсім помилка.

Але й не зовсім правда.

Ця новела не про ШІ.

ШІ тут — лише термометр.

А коли в людини гарячка, термометр, звісно, дуже важливий. Він показує температуру. Він підтверджує, що щось не так. Він може навіть налякати, якщо цифра раптом стає вищою, ніж хотілося б бачити людині, яка ще вчора переконувала себе, що “саме пройде”.

Але термометр не є хворобою.

І тим паче не є лікуванням.

Мені здається, ми живемо в час, коли людство дуже захопилося термометрами. Ми навчилися точно вимірювати симптоми. Називати їх. Обговорювати. Маркувати. Фільтрувати. Банити. Сортувати. Виносити в окремі категорії. Давати перемикачі. Ставити прапорці. Вимикати те, що нас лякає. Ховати те, чому не довіряємо.

Але від цього пацієнт не завжди одужує.

Іноді він просто лежить у темряві з ідеально заповненою медичною карткою.

Ця новела для мене не про те, чи можна автору користуватися ШІ. І не про те, чи має читач право не хотіти читати тексти, створені машиною. Має. Звісно, має. Читач узагалі має багато прав, зокрема святе право не читати те, що йому не цікаво, не близько, не болить, не дихає або просто не лізе в душу навіть після третьої спроби.

Автор також має право на страх.

На сумнів.

На інструменти.

На помилку.

На погану обкладинку.

На добру обкладинку, яку йому тепер можуть поставити в провину.

На текст, який комусь здасться занадто рівним.

На речення, у якому, не дай Боже, немає достатньої кількості людських кульгавостей, аби пройти нюховий контроль на душу.

Але головне право автора — відповідати за сказане.

Не ховатися за машиною. Не валити на інструмент те, що сам не додумав, не відчув, не вистраждав і не довів до форми. Не приносити читачеві порожню імітацію й не вимагати, щоб її назвали живою лише тому, що автор поставив правильну галочку.

І головне право читача — шукати в тексті людину.

Не плашку.

Не довідку.

Не сертифікат походження душі.

А людину.

Її голос. Її інтонацію. Її відповідальність. Її сором. Її сміх. Її недолугу спробу сказати щось чесне у світі, який давно навчився продавати навіть чесність у красивій упаковці.

Можливо, хтось скаже, що я ускладнив просту тему.

Можливо.

Якщо хтось не зрозумів мій посил, прошу вибачити: мабуть потрібно було скористатись ШІ для спрощення сенсів, оптимізації емоційного навантаження, покращення читабельності, адаптації думки під цільову аудиторію та створення передумов для кращого сприйняття.

Тоді  було б простіше.

Наприклад:

Люди, не бійтеся інструментів. Бійтеся втратити людину за словами.

Або ще простіше:

Не кожна допомога — підміна. Не кожна підозра — мудрість. Не кожна плашка — правда.

Або вже зовсім для тих, хто поспішає:

ШІ — не головна хвороба. Головна хвороба — недовіра.

Але, на жаль чи на щастя, література існує не лише для того, щоб усе спрощувати.

Іноді вона потрібна, щоб ускладнити там, де світ уже занадто швидко поставив діагноз.

Іноді — щоб нагадати: якщо пацієнт має гарячку, мало сказати йому: “У тебе гарячка”.

Треба хоча б подати води.

Іноді — щоб сісти поруч і запитати:

— Де болить?

Не зверху.

Не з трибуни.

Не з плашкою.

Не з металошукачем.

А поруч.

Бо, можливо, письменництво й починається саме там, де одна людина перестає доводити іншій, що вона жива, і просто пробує говорити так, щоб її нарешті почули.

А якщо не почули — що ж.

Тут я вже нічим не допоможу.

Хіба що Махмудом.

Бо де моя рука — і де ваша впевненість, що все так просто?