Де моя рука

Махмуд не відпускав.

Це вже починало дратувати.

Людина могла не пам’ятати, куди поклала ключі, навіщо зайшла в кімнату, як звали однокласника з першої парти, що саме обіцяла дружині купити “по дорозі” і чому в холодильнику знову стоїть баночка з невідомим вмістом, яку всі бояться викинути, бо раптом це “на суп”.

Але Махмуд — тримався.

Сидів у пам’яті, як агрусова колючка в пальці, коли ти ще малим вирішив швиденько нарвати агрусу в чужому саду, бо свій, звісно, кисліший, а чужий завжди росте з легким присмаком криміналу.

Така колючка ніби дрібниця.

Не рана. Не трагедія. Не перелом. Не причина збирати сімейну раду й викликати спеціаліста з агрусових травм.

Але вона є.

Пальцем торкнешся — нагадує.
Руку в кишеню засунеш — нагадує.
Подумаєш про щось високе — і тут вона, паскуда, у нижньому шарі реальності.

Махмуд був саме такою колючкою.

Після історії з ательє він мав би залишитися курортним анекдотом із юності. Ну, був чоловік. Ну, приїжджав. Ну, носив нутрієву шапку в спеку. Ну, хотів не шити, а пороти. Ну, сказав фразу, яка пережила і Радянський Союз, і більшість тодішніх санаторіїв, і, можливо, навіть саму моральну конструкцію епохи.

На тому можна було б поставити крапку.

Але пам’ять, як і платформа для письменників, не завжди працює за правилами користувача.

Тієї ночі Махмуд прийшов знову.

Не в ательє.

Не з каталогом.

Не з золотими зубами, що освітлювали коридор жіночого одягу краще за лампи денного світла.

Цього разу він прийшов в автобусі.

Сон почався одразу з руху.

Без вступу. Без пояснень. Без титрів “раніше в серіалі”. Просто стара курортна “стодола”, автобус, що з’єднував три містечка в одне довге тіло: санаторії, базар, приватний сектор, бювети, парк, вокзал, знову приватний сектор, знову санаторії, знову люди з клунками, пляшками, сітками, торбами, банками, рушниками й виразом обличчя, з яким радянська людина вміла їхати будь-куди — на роботу, на лікування, у гості, на похорон, у чергу й на море.

Так, маршруток тоді ще не було.

Були автобуси.

Великі, гучні, незручні, пропахлі бензином, пилом, потом, мокрим одягом і народною витривалістю. Місцеві називали їх “стодолами” — і це була не образа, а майже технічна характеристика. Вони й справді нагадували пересувні стодоли: довгі, скрипучі, набиті людьми, клунками, голосами, чужими ліктями й відчуттям, що якщо двері зараз зачиняться, то всередині остаточно сформується окремий колгосп.

Автобус був людний.

Не просто “багато людей”.

А саме той особливий радянський автобусний люд, коли всі ще якось вміщаються, але вже не зовсім як окремі особистості. Люди стояли так щільно, що приватність ставала не правом, а фантазією буржуазного індивідуалізму. Чужі лікті, сумки, плечі, запахи, газети, клунки, мокрі парасолі, чиясь курка в коробці, чийсь пакет із банками, чийсь голос над вухом — усе це зливалося в один організм, який дихав, сварився, хитався на поворотах і час від часу передавав гроші за проїзд із такою довірою до людства, якої сучасні платформи не змогли б забезпечити навіть після подвійної верифікації.

Махмуд стояв поруч.

Це був другий або третій приїзд Махмуда.

У пам’яті лишилися не номери приїздів, а загальна впевненість: Махмуд тоді вже освоївся “на курортє”. Уже не поводився як людина, яка щойно прибула з пустелі й має за два тижні встигнути все, включно з озокеритом, мінеральною водою, дискотекою, борделем, ринком і демонстрацією фінансової переваги перед місцевими жужиками.

Він став майже своїм.

Не настільки своїм, щоб перестати пахнути одеколоном на відстані культурного обміну, але вже достатньо, щоб не тикати всім під ніс “пресом” асигнацій, який випинався на штанині, як маленька приватна економіка.

Він навіть почав користуватися громадським транспортом.

Це означало серйозний рівень інтеграції.

Бо турист, який вперше приїхав на курорт, бере таксі. Турист, який приїхав удруге, уже торгується з таксистом. А турист, який сів у місцеву “стодолу”, фактично визнав: життя складніше за понти, а автобус — то теж форма пізнання світу.

Їх із Махмудом відтиснули майже до останнього ряду.

Вони стояли боком, тримаючись хто за що міг: за поручень, за спинку сидіння, за власну гідність, за чужу валізу, якщо автобус різко гальмував. Сон не пам’ятав, про що вони говорили. Мабуть, ні про що важливе. У снах, як і в житті, часто зберігається не зміст розмови, а запах, світло, інтонація і фраза, яка потім переживає всіх учасників.

Поруч, біля самого проходу, сиділа жіночка років сімдесяти.

Сільська.

Це було видно не зневажливо, а фактично: по хустці, по клунках, по руках, по тому, як вона сиділа — не як міська пасажирка, якій просто пощастило зайняти місце, а як людина, що все життя вміла вмістити себе, торбу, вузол, банку, хлібину, стару газету й моральне право на зауваження в один квадратний метр простору.

На колінах у неї лежав клуночок. Біля ніг стояв вузол. В одній руці вона тримала щось загорнуте в стару газету, другою притримувала торбу, щоб та не поїхала під ноги пасажирам при кожній ямі.

Автобус підкинуло на вибоїні.

Махмуд, який тримався за верхній поручень, легенько черкнув рукою по її щоці.

Він не помітив.

Вона помітила.

— Прошу пана, — сказала вона, навіть майже чемно, — заберіть руку від писка.

Махмуд подивився на неї..

Потім глянув на юнака. Потім знову на жінку. Потиснув плечима. І вони продовжили розмову.

Автобус знову хитнуло.

Рука знову легенько торкнулася її обличчя.

— Прошу пана, — повторила вона вже знервовано, — я вас прошу, заберіть свою руку від мого писка.

Махмуд знову подивився на неї.

Тепер уже довше.

Він, очевидно, аналізував слова. Але слова не складалися в реальність, придатну для розуміння. Мова іноді влаштовує людині пастки гірші за будь-яку ідеологію. Особливо коли одне слово в одному місці означає обличчя, а в іншому — зовсім не обличчя, та ще й у ситуації, де тісна “стодола” не залишає простору для лінгвістичної делікатності.