Душа як водяний знак

Після заміни тексту він не відкривав платформу майже добу.

Це було досягнення.

Не велике, звісно. Ніхто не дає медаль за те, що дорослий чоловік двадцять чотири години не перевіряв, чи поставив йому хтось лайк. Хоча, можливо, варто було б. У часи цифрової залежності така медаль мала би важити не менше, ніж орден за стриманість у бою. На лицьовому боці — чоловік із тремтячим пальцем над іконкою сповіщень. На звороті напис: “Поки живий”.

Він протримався до вечора.

Потім усе одно відкрив.

Не тому, що чекав дива.

Дива він уже навчився не чекати. Диво в сучасному світі теж, мабуть, спершу просило б прийняти cookies, пройти капчу, підтвердити номер телефону й підписатися на розсилку.

Він відкрив платформу з плашками.

Ту саму, де свобода починалася після верифікації, чесність каралася фільтром, а обкладинка, створена ШІ, прирікала твір на прозябання в цифровому лепрозорії.

Платформа зустріла його новим дописом адміністрації.

Назва була майже канцелярськи заспокійлива:

“Оновлення правил щодо творів із використанням ШІ”

Він відкрив.

Адміністрація повідомляла, що систему позначок спростили. Раніше автор мусив окремо зазначати, чи створена обкладинка з допомогою ШІ, чи використовувався ШІ в тексті, і якщо так, то в якому обсязі. Тепер усе зводилося до одного питання:

“Штучний інтелект: так чи ні?”

Без рівнів. Без уточнень. Без різниці між обкладинкою, редагуванням, перекладом, підказаною ідеєю чи повністю згенерованим текстом.

Будь-що — це “так”.

Якщо ШІ десь бодай кашлянув поруч із твором — “так”.

Якщо автор попросив виправити кому — “так”.

Якщо переклав анотацію — “так”.

Якщо згенерував обкладинку, бо не мав грошей на художника, а сам у графічному редакторі здатен створити лише прямокутник із симптомами депресії — теж “так”.

Ніби людина, яка викликала таксі, і людина, яка викрала автомобіль, мусили ставити одну галочку:

“Взаємодіяв із транспортом”.

Візуальних позначок на картках творів тепер не передбачалося.

Це подавалося як полегшення.

Мовляв, ніхто не буде клеїти ярлик на вашу історію. Ваш твір виглядатиме як будь-який інший. Плашки не буде. Публічного сорому не буде. Усі рівні. Усі красиві. Усі в літературі.

Але читач отримував перемикач:

“Показувати твори з використанням ШІ”.

За замовчуванням — увімкнено.

Якщо вимкнути, твори з позначкою “так” зникали з каталогу, пошуку й головної сторінки.

Повністю.

Не притінялися.

Не попереджали.

Не стояли збоку з табличкою “я тут, але ви мене не любите”.

Просто зникали.

Він відкинувся на спинку стільця.

Це було навіть елегантно.

Раніше на тобі висіла табличка.

Тепер табличку зняли — і просто вимкнули світло в кімнаті, де ти стоїш.

Ніхто тебе не забороняв.

Ніхто не цькував.

Ніхто не казав: “Іди геть, синтетичний виродку”.

Тебе просто не показували тим, хто наперед вирішив, що не хоче мати справу з текстами, біля яких хоч раз пролетіла тінь машини.

Це називалося свободою вибору читача.

І, мабуть, було нею.

Проблема в тому, що свобода вибору в руках переляканої людини дуже швидко перетворюється на санітарний кордон.

Він відкрив коментарі.

Перші були очікувані.

“Дякую за пояснення”.
“Так зручніше”.
“Нарешті зрозуміло”.
“Давно треба було”.
“Підтримую, так буде чесніше”.

А потім він побачив коментар, через який у нього всередині щось завмерло.

Не тому, що коментар був грубий.

Навпаки.

Саме тому, що він був не грубий.

Читачка писала спокійно, чемно, майже м’яко:

“До обкладинок, зроблених із допомогою ШІ, я ставлюся терпимо. Це все-таки картинка. Але текст — інша справа. Я хочу знати, що читаю людину, а не добре складену імітацію. Раніше було видно, коли автор чесно позначав ШІ-асистування, і я такі твори просто оминала. Тепер доведеться покладатися на власне відчуття. Якщо текст не звучить живим — я його не читатиму”.

Він перечитав.

Потім ще раз.

І втретє.

Не було за що вчепитися.

Ніякого хамства. Ніякої дурості. Ніякого “автори з ШІ — не люди”. Ніяких капслоків, смайлів із блювотою, проклять, моральних обухів і фрази “нормальні письменники так не роблять”.

Навпаки.

У цьому й була проблема.

Вона хотіла читати живі тексти.

Хіба це погано?

Вона хотіла читати історії, написані живими людьми, їхньою душею.

Хіба він сам не хотів того ж?

Хіба не саме заради цього він сидів ночами на кухні, переписував “людство” на “я”, ховався за псевдо, боявся тапків, боровся з плашками, міняв обкладинку, програвав битву з онлайн-редактором і намагався не перетворитися на ображеного генія з доступом до клавіатури?

Він теж не хотів читати мертві тексти.

Він теж відчував синтетичний присмак у багатьох словах, навіть тоді, коли вони були грамотно складені, акуратно розставлені й мали всі ознаки пристойної літературної постави.

Він розумів її.

І саме це дратувало найсильніше.

Бо легше сперечатися з дурнем. Дурень — подарунок для нервової системи. Його можна внутрішньо перемогти ще до відповіді. Дурень сам приносить тобі молоток і лягає на ковадло. А от людина, яка має слушний страх, але робить із нього небезпечний висновок, — це вже не так зручно. Тут молотком не помахаєш. Тут доведеться думати. А думати він після вчорашнього сміття, Махмуда й переписування себе був не зовсім готовий.

“Власне відчуття”.

Оце било найточніше.

Тепер текст мав пройти не редактора.

Не читача.

Не критику.

Не навіть детектор.

А чиєсь внутрішнє відчуття.

У новій літературній епосі душа стала водяним знаком.