Шити чи пороти

Він прокинувся від горобців.

Не від будильника. Не від тривоги. Не від глибокої думки, яка зійшла на нього вночі, як благодать на змученого пророка з поганою обкладинкою.

Від горобців.

За вікном уже стояло сонце, свіже, нахабне, без жодного співчуття до людей, які напередодні пережили маленьку літературну смерть у п’яти відкритих вкладках.

Горобці влаштували такий гармидер, ніби в них проходив з’їзд дрібних депутатів із питань зерна, дахів і морального занепаду котів. Щоб не прокинутися, треба було б сильно постаратися. Або бути мертвим. Або платформою для письменників, яка не помічає нових авторів навіть тоді, коли ті самі вже майже лежать у неї під дверима з табличкою “ну прочитайте хоч абзац, не звірі ж ви”.

Він лежав із відкритими очима й дивився в стелю.

Сон не відпускав.

Дивно, як працює пам’ять. Вона може роками не подавати ознак життя, лежати десь у темному підвалі голови, накрита старими газетами, юнацькими соромами, запахом курортного пилу, невдалими розмовами й соромом за речі, які давно ніхто, крім тебе, не пам’ятає. А потім — бах. Виносить на поверхню сцену сорокарічної давнини з такою точністю, ніби її щойно відреставрували в 4К і пустили тобі в мозок без попередження.

Йому снився курорт.

Той самий, у якому він виріс.

Колись всесоюзний. Тепер — трохи втомлений, трохи підлатаний, трохи гордий своїм минулим, як старий артист, якого вже не кличуть на великі сцени, але він усе ще виходить у піджаку з блискучими ґудзиками до гостей санаторію й чекає, що хтось упізнає.

У його юності курорт жив сезонно, але гучно.

Влітку місто наповнювалося людьми, валізами, запахом кукурудзи, дешевих парфумів, мінеральної води, сонячного крему, мокрих рушників, хлору, базарної черешні й людського бажання бодай два тижні пожити так, ніби життя не закінчується заводом, полем, чергою, планом, нормою, партзборами й побутовою втомою.

Сюди приїжджали лікувати печінку, нирки, суглоби, нерви, шлунок, спину, шлюб, самоповагу й усе те, що в Радянському Союзі офіційно називалося “поправити здоров’я”, а неофіційно — “відчути, що ти ще не повністю списаний інвентар”.

Бювети з мінеральною водою працювали зранку, як храми для людей із пляшками. Грязеві ванни пахли так, ніби земля вирішила нагадати людині її майбутнє, але в лікувальній формі. Озокерит накладали на спини, коліна й надію. У санаторних їдальнях гречка мала вигляд дисциплінованого покарання, а компот — рідини, що пережила і фрукти, і кухаря.

Відпочивальники були різні.

Приїжджали сім’ями, парами, колективами, групами, путівками, за блатом, за профспілковою лінією, за медичними показами й без жодних показів, окрім сильного бажання втекти від власного життя хоча б на чотирнадцять днів.

Особливими були гості із Середньої Азії.

Тоді, в юності, він ще не розумів усіх контекстів, культурних нашарувань і тієї імперської каші, в якій усі народи нібито були братами, але кожен брат дуже добре знав, хто в цій родині має право на більший шматок ковбаси.

Він просто бачив картинки.

Літні вечори. Паркові зони біля пансіонатів. Ліхтарі. Алеї. Запах пилу й квітів. І процесії, які тоді здавалися йому майже театральними.

Попереду йшли три, чотири, іноді п’ять жіночих фігур у паранджі. У курортній спеці вони рухалися, як живі темні силуети, мовби хтось вирізав із ночі кілька постатей і пустив їх гуляти під ліхтарями. Позаду — чоловік у шапці з нутрії, попри липневу духоту. Ішов поважно, наче не просто прогулювався, а вів малу державу на вечірню дипломатичну місію.

Юнацькій голові це здавалося неймовірним.

У школі говорили одне.
Газети писали друге.
Кіно показувало третє.
А ввечері алеєю йшов чоловік у нутрієвій шапці, за яким рухався його маленький домашній всесвіт у паранджі.

Радянський Союз узагалі мав хист забороняти те, що чудово існувало, і декларувати те, чого не було навіть у проекті. Це була країна, де всі були рівні, але в одних були спецпайки. Де сексу не було, але пологові будинки працювали без вихідних. Де цензури не існувало, але всі знали, що саме не треба писати. Де багатоженство було заборонене, але деякі чоловіки приїжджали на курорт так, ніби закон залишився десь між пустелею і залізничним вокзалом.

Були й інші.

Самітники.

Чоловіки, які селилися не в пансіонатах, а в приватному секторі. Вони приїжджали ніби лікуватися: пити воду, приймати ванни, обкладатися озокеритом і говорити вдома, що лікар наказав. Насправді ж деякі з них шукали не стільки здоров’я, скільки коротку відпустку від усіх форм пристойності.

Місцеві це знали.

У курортному місті всі все знали. Просто не все називали своїми іменами, бо якби речі раптом почали називати чесно, половина міста втратила б додатковий заробіток, а друга половина — ілюзію моральної переваги.

Майже кожна друга хата щось добудовувала.

Кімнату. Веранду. Літню кухню. Окремий вхід. Душ на подвір’ї. Ще одну кімнату. Ще одну веранду. Ще один душ, який взимку не працював, але в оголошенні все одно звучав переконливо.

Його батьки теж мали утеплену веранду.

Вона була гордістю родини й доказом того, що людина вміє пристосовуватися до історії краще, ніж історія до людини. Влітку там жили відпочивальники. Восени — відпочивальники. Взимку — теж відпочивальники, бо якщо веранда утеплена, гріх не монетизувати тепло.

Вона майже ніколи не пустувала.

Приїжджі привозили з собою валізи, запахи, акценти, історії, дивні звички, гроші, неврози, гостинці і той особливий курортний настрій, коли людина ще не встигла відпочити, але вже поводиться так, ніби відпустка знімає з неї не лише втому, а й частину совісті.

Деякі мали при собі насвай.

Деякі — сушене зілля з Чуйської долини.

Деякі — чорні кульки гашишу, які виглядали для юнака майже містично, ніби хтось скатав ніч у долонях і привіз у кишені через пів країни.