Сім лайків і три боти

Те, що він опублікував, не було оповіданням у звичному сенсі.

Там ніхто нікого не вбивав. Ніхто не закохувався в сусідку з таємницею. Ніхто не прокидався у світі, де всі люди зникли, окрім нього, кота й загадкового маяка на обрії. Не було ні вампірів, ні ельфів, ні поліцейського, який за три дні до пенсії береться за останню справу, ні молодої відьми, яка відкриває в собі силу саме тоді, коли в її містечку починають зникати чоловіки з підозріло гарними підборіддями.

Це було радше оповідання-меседж.

Невдячний жанр.

Щось середнє між сповіддю, маніфестом, листом у пляшці, передсмертною запискою культури й занадто довгим повідомленням у сімейному чаті, після якого всі роблять вигляд, що не бачили.

У ньому він намагався пояснити, навіщо взагалі це робить.

Навіщо пише, якщо не є письменником.

Навіщо говорить, якщо його не просили.

Навіщо лізе зі своїми думками у світ, який давно винайшов ідеальний захист від думок — нескінченне гортання.

Текст називався просто: “Навіщо”.

Він довго крутив назву, як старий болт, який не хоче ні закрутитися, ні вилізти. “Лист людству” звучало так, ніби він уже викликав санітарів. “Про сенс мовчання” — так, ніби санітари вже в дорозі. “Чому я пишу” — надто по-шкільному, майже як твір за восьмий клас, де треба обов’язково згадати Тараса Григоровича, маму і любов до рідного краю.

“Навіщо” було досить коротко, щоб не встигнути зганьбитися ще до першого речення.

У тексті він написав про те, що світ не став гіршим раптово. Світ не прокинувся одного ранку й не сказав:

— А чи не перетворитися мені сьогодні на яскравий смітник із доставкою?

Ні. Все відбулося значно пристойніше.

Люди просто крок за кроком погоджувались на дрібні зручності в обмін на великі втрати. Спершу вони віддали увагу, бо так було легше. Потім приватність, бо так було зручніше. Потім гідність, бо так було вигідніше. Потім сором, бо він заважав монетизації. А коли отямилися, виявилося, що в них залишилося все, окрім самих себе.

Це була, на його думку, не найгірша думка.

Навіть майже пристойна.

Він перечитав текст тричі. Потім ще двічі. Потім один раз уголос, пошепки, бо вночі голосне читання власних текстів у квартирі, де спить родина, — це вже не література, а перший симптом.

На четвертому перечитуванні йому здалося, що текст геніальний.

На п’ятому — що його треба негайно видалити, а ноутбук винести на смітник під виглядом побутової техніки, яка не виправдала довіри.

На шостому — що в принципі можна публікувати.

Це й був найкращий стан для публікації: коли автор уже не вірить у себе настільки, щоб бути небезпечним, але ще не зневажає себе настільки, щоб бути розсудливим.

Його анонімний акаунт мав трьох підписників.

Троє — число біблійне.

Три волхви. Три спокуси. Три відречення Петра. Три підписники, які, найімовірніше, були ботами.

Перший мав аватарку з дівчиною в купальнику, яка підписувалася на всіх підряд і, судячи з біографії, допомагала “розкрити фінансову свободу через крипту, жіночність і дисципліну”. Другий був профілем без фото, без постів і з ніком, схожим на пароль від роутера в маленькому готелі. Третій називався “BookSoul_777”, але за останні два роки не проявляв жодних ознак душі, книжок або числа сімсот сімдесят сім, окрім самого факту існування.

На таку аудиторію можна було, звісно, покластися.

Як на табуретку з трьома ніжками, дві з яких намальовані.

Він подивився на цих трьох апостолів цифрової пустелі й зрозумів: якщо писати тільки тут, то його текст побачить або бот, або криптоафродіта, або ніхто.

Писати в шухляду — це не вихід.

Але й писати в підвал, де три боти грають у мовчанку, теж було не набагато краще.

Тоді він зробив те, що робить кожна людина, яка ще не втратила остаточної віри в людство, але вже достатньо близька до цього, щоб діяти необережно: почав шукати платформи для письменників.

В інтернеті їх виявилося багато.

Підозріло багато.

Кожна обіцяла приблизно те саме: свободу самовираження, живу читацьку спільноту, підтримку авторів, зручну публікацію, чесну статистику, відкритість до нових голосів і ще щось настільки добре, що одразу хотілося перевірити, де там дрібним шрифтом написано “але ніхто вас читати не буде”.

Він зареєструвався на всіх, які зміг знайти.

Не тому, що був оптимістом.

Просто відчай іноді дуже схожий на системність.

Скрізь поставив однаковий псевдонім. Скрізь завантажив один і той самий текст. Скрізь написав однакову анотацію, бо придумувати п’ять різних способів сказати “я тут приніс вам біль, але не дуже довгий” — це вже якийсь окремий вид літературної проституції.

Залишалася обкладинка.

Він не був дизайнером.

Це теж треба було визнати чесно, без спроб героїзувати власну безпорадність. Деякі люди мають смак. Деякі мають освіту. Деякі мають око. Він мав мишку, нерви й двадцять хвилин до того моменту, коли треба було йти виносити сміття, поки дружина не подивилася на нього тим поглядом, після якого будь-яка філософія світу стискається до одного питання:

“Ти йдеш чи мені самій?”

Тому він згенерував обкладинку в GPT.

Швидко. Якісно. Майже красиво.

Надто красиво, якщо чесно. У ній було щось підозріло бездоганне. Як у людей, які на всіх фото виглядають так, ніби ніколи не прокидалися з обличчям, схожим на зім’ятий чек із супермаркету.

Обкладинка вийшла темна, стримана, з самотньою фігурою на тлі блискучого міста. Нічого зайвого. Ніяких очей у небі, тріщин на обличчі, чорних птахів і вуличних ліхтарів, які натякають на “глибокий внутрішній конфлікт автора”. Він навіть здивувався.

ШІ, на відміну від людей, не просив його посміхнутися для промо.

Він завантажив обкладинку.

На першій платформі все пройшло гладко.

На другій — теж.

На третій його текст одразу прийняли так радісно, що це здалося підозрілим. Сайт повідомив: “Ваш твір успішно опубліковано!” з інтонацією банкомата, який щойно видав чужі гроші й сам не знає, чи правильно вчинив.