Людина без акаунта

У нього був акаунт.

Це треба сказати одразу, щоб потім не з’явився якийсь уважний читач із ліхтариком у зубах, великим пальцем на кнопці “коментувати” і святим обов’язком викрити автора ще до того, як той встигне дійти до другої сторінки.

Акаунт у нього був.

Просто це був не той акаунт, який сучасний світ визнає за доказ існування людини.

Без фотографії. Без справжнього імені. Без дружини в обіймах на заході сонця. Без дітей із замазаними або, навпаки, демонстративно не замазаними обличчями. Без кави на підвіконні. Без “ловлю момент”. Без “після важкого, але продуктивного тижня”. Без публічного щастя, виставленого на вітрину, як торт у кондитерській, де всередині давно сухий бісквіт, але зверху ще тримається полуниця.

Він мав анонімний акаунт під творчим псевдо.

Саме словосполучення “творче псевдо” дратувало його майже фізично. У ньому було щось від провінційного поета в чорній водолазці, який на вечорі пам’яті самого себе читає верлібри про самотність ліхтарів і чекає, коли хтось нарешті скаже: “Це дуже глибоко”.

Але іншого слова він не знайшов.

Писати під власним іменем він не міг. Не тому, що ховався від відповідальності. Відповідальність — річ неприємна, але знайома. Як стоматолог. Як податкова. Як сімейний чат, у якому хтось із родичів знову прислав листівку з блискітками й архангелом, що чомусь схожий на охоронця нічного клубу.

Він ховався не від відповідальності.

Він ховався від базару, який давно навчився називати себе громадською думкою.

Бо сучасний світ не читає текст. Він обнюхує автора.

Хто ти?
Звідки ти?
Скільки тобі років?
Де працюєш?
За кого голосував?
Чому мовчав тоді?
Чому заговорив зараз?
Це автобіографічне?
А дружина читала?
А діти знають?
А ти точно сам написав?
А може, це тобі GPT наклацав, поки ти сидів у трусах і зображав страждальця середнього віку?

Останнє питання було особливо гидким. Не тому, що він не користувався GPT. Користувався. Як і всі, хто мав інтернет, лінь, цікавість і достатньо чесності не вдавати, що живе в монастирі на пергаменті. Але одне діло — користуватися інструментом. Інше — коли тобі кажуть, що твій біль не твій, твої речення не твої, твій голос — не голос, а згенерований хрип електронної кишки.

У часи GPT авторство стало небезпечним.

Раніше автора можна було звинуватити в бездарності, плагіаті, графоманії, моралізаторстві, зарозумілості, вторинності, надмірній кількості ком, нестачі ком, неправильному вживанні тире й загальній схожості на людину, якій треба було б більше гуляти на свіжому повітрі.

Тепер усе стало простіше.

— Це ШІ.

І крапка.

Навіть якщо потім виявиться, що текст писав він сам. Навіть якщо покаже чернетки, правки, нічні файли, плями від чаю на клавіатурі й нервовий тик після п’ятого переписування абзацу. Осадок залишиться.

Це як у старій історії про доньку-курву. Потім, може, й з’ясується, що донька не курва. Що доньки взагалі немає. Що є син. Або що людина бездітна і всі ці роки чесно жила з кактусом. Але натовп уже покивав головами, зробив висновки й поніс далі новину, трохи підсоливши її для смаку.

Осадок залишиться.

Осадок — найстійкіша форма людської пам’яті.

Факти випаровуються. Спростування втомлюються. Документи губляться. А осадок лежить собі на дні чужої голови, як мул у старому відрі, і смердить рівно тоді, коли треба.

Тому він мав акаунт без обличчя.

Людина без акаунта — так він іноді думав про себе, хоча технічно це була неправда. Але в сучасному світі технічна правда давно перестала мати значення. Важила тільки правда презентаційна. Якщо тебе не можна знайти, роздивитися, оцінити, класифікувати, запідозрити й використати проти тебе — тебе майже немає.

Анонімний акаунт був його компромісом із реальністю.

Писати в шухляду — це не вихід. Шухляда добра для шкарпеток, старих гарантійних талонів і кабелів, призначення яких людство вже втратило, але чомусь боїться викинути. Для крику шухляда не годиться. Крик там пліснявіє. Стає липким. Потім відкриваєш — а звідти не текст, а маленьке болото з претензією на літературу.

Йому потрібен був читач.

Не слава.
Не фанати.
Не натовп, який скандує його псевдо й просить підписати електронну книжку, бо паперову все одно ніхто не купив.

Йому потрібен був хоча б один свідок.

Одна людина, яка прочитає й скаже не “класно написано”, не “актуально”, не “у вас цікавий стиль”, а щось простіше й страшніше:

— Я зрозумів.

Бо бути зрозумілим — це дуже небезпечна форма оголеності. Набагато небезпечніша, ніж викласти фото з моря, де живіт утягнутий, плечі розправлені, а душа завбачливо залишена за кадром.

Світ давно перетворився на пляж для нудистів.

Усі були голяка. Усі щось показували. Усі щось демонстрували. Роздягали тіла, травми, стосунки, сніданки, дітей, ремонти, неврози, перемоги, поразки, обручки, розлучення, духовні практики, погані дні, добрі дні, дні, які нічим не відрізнялися від інших, але були подані як “маленька перемога над собою”.

І серед цього всесвітнього голяка людство залишалося самотнім, як старий нудист на пляжі, де всі роздягнуті настільки давно, що ніхто вже не бачить, як він стоїть збоку зі своєю колишньою могутністю, від якої залишилися кінець кохання та два мішка спогадів.

Цей образ йому подобався.

Він був грубий, трохи непристойний, майже огидний і тому чесний.

Сучасність узагалі мала проблему з чесністю. Вона любила щирість, але тільки правильно упаковану. Щирість мала бути з хорошим світлом, чистим звуком, грамотним монтажем і бажано без справжнього запаху людини. Трохи сліз — можна. Трохи болю — чудово. Травма — прекрасно, якщо її можна розкласти на серію сторіз. Внутрішній розпад — теж годиться, але тільки якщо в кінці є промокод на курс “Як зібрати себе за сім днів”.

Він не хотів бути частиною цього.