Пролог

«Особливі люди відчувають світ не так, як інші, вони наповнюються всім, що їх оточує. І вечірніми заходами сонця, і пилом покинутих будинків». А. К.

Я закрив блокнот і відклав його вбік.

Це була збірка татових цитат. Він привчав мене до читання із самого дитинства. І моєю улюбленою книгою був його блокнот, у який він записував фрази й цитати, що спадали йому на думку. Блокнот пахнув шкірою, чорнилом і старими зім’ятими сторінками. Не знаю, скільки часу він його вів, але… щоразу, коли я брав його до рук, моє серце здригалося від цієї старовини.

Як і для будь-якого хлопчика, мій батько в моїх очах був найсильнішою, найсміливішою і найцікавішою людиною на планеті. Я брав цей блокнот і починав розпитувати його, хто такі «особливі», чому вони відчувають світ інакше і як це — «наповнюються» ним?

Він, в свою чергу, щось пояснював просто красивими віршами, а для чогось не шкодував фантазії.

— Це люди, які ховаються серед нас і володіють надприродною силою. Вони мають чарівні палички й за допомогою чаклунства можуть досягти чого завгодно.

— Як у «Гаррі Поттері»?

— Як у «Гаррі Поттері».

— А чому вони ховаються?

— Не знаю, — він лише знизував плечима. — Соромляться, мабуть.

Він стверджував, що всі казки — це зовсім не казки, а перекази давно минулих днів. Що колись люди були богами, Зевс був людиною, яка керувала блискавками, русалки жили пліч-о-пліч із людьми, а ліси населяли небачені тварини, які вміли розмовляти людською мовою…

— А як вони розмовляли? — запитував я, широко роззявивши очі від подиву.

— О-о-о, ротом, а як же інакше? Вони заманювали таких маленьких хлопчиків, як ти, до лісу й там їх з’їдали!

Після цих слів батько схоплювався зі стільця й починав ганятися за мною по дому, а я тікав від нього, розмахуючи ручкою, яку уявляв чарівною паличкою і яка мала зупинити його за допомогою магії.

Я вірив у все це, щиро вірив. Ще б пак: у школі, де всі хотіли стати пожежниками або лікарями, я єдиний мав стати таємним чарівником, якому відкриті всі таємниці цього світу: від помахів чарівної палички до ніким не бачених світів.

Але роки минали, і під тиском тлінного світу будь-яка нездійсненна дитяча мрія мала бути зруйнована. Щоб цього не сталося у школі й мені не дали якогось огидного прізвиська на кшталт «чарівний хлопчик», моя мама вирішила діяти на випередження.

Вона посадила мене на диван, сіла поруч і промовила:

— Джейку, ти ніколи не зможеш стати чарівником — їх не існує.

— Але як же! Тато каже, що вони є.

— Тато все це вигадав для гри, і не більше. Ні «особливих» людей, які володіють чаклунством, ні самого чаклунства взагалі не існує.

Через деякий час вона змусила так само говорити й батька, але… я їй не вірив.

Усе змінилося в п’ятницю, 25 жовтня 2024 року. Цей день розділив моє життя на до і після.