Глава 11. «Жодного дня без рядка – такий мій девіз!»

Ось і вся історія, яку я намагалася розповісти у своїх записках. Може, вони здалися комусь надмірно фантастичними або надмірно романтичними. Ну, що ж, значить, тоді нам просто не по дорозі! Ви - зовсім інша людина і ніколи не зрозумієте мене!

  Але що було потім? Як склалися долі основних героїв цієї розповіді?

Про це напишу коротко.

У сорок сьомому році ми згорнули господарство та переїхали з Оріхово-Ванільного до міста Роси. Ми винаймали квартиру в приватному секторі, виїжджаючи на хутір лише влітку на відпочинок, але потім і його продали.

  Оксана влаштувалася працювати викладачем музики, а я вела у школі гурток танців.

  Діма, нарешті, пішов до справжньої школи – його взяли одразу до шостого класу! Навчався він спочатку дуже нерівно, відмітками добрими нас не балував, але потім звик, втягнувся, завів нових друзів і став одним із найкращих учнів. Із задоволенням відвідував авіамодельний гурток, у якому став першим помічником викладача, став завсідником міської бібліотеки.

Вадим Острозький незабаром став мені дуже близьким другом. Це була чудова, уважна людина, незважаючи на суворість.

Ми пройшли через випробування розлукою. Вадима направили на службу до Таллінна, де була важка криміногенна ситуація. Саме тоді Оксана зібралася заміж.

  Не бажаючи виявитися зайвою в будинку, я переїхала в місто з гостроверхими червоними черепичними дахами, куди мене запросили (з подачі Вадима, через знайомих) до місцевого театру, як балетмейстера. З Вадимом та Оксаною ми активно переписувалися! Взагалі, сім'ї Острозьких та Котко стали для мене рідними! Забула відзначити, що Оксана тепер має дочку, кумедне дівчисько, яке вона ніжно любить.

Восени п’ятдесят четвертого року я зробила першу спробу знайти Максима Ковалевича – подала в офіційний розшук.

  Я шукатиму його ще дуже довго, багато років, але безуспішно. Він зник, ніби океанська безодня життя поглинула його!

Тієї ж осені повернувся Вадим Острозький. Він розшукав мене, приїхав із квітами, зробив пропозицію та повіз до загсу. Так я зважилася покінчити з моєю самотністю.

Дімка, тепер уже Дмитро Костянтинович Котко, закінчив авіаційне училище і став льотчиком. Пише він мені нечасто, але надсилає чудові листівки з різних куточків землі (згодом він став льотчиком міжнародних авіаліній). Про свої самостійні польоти, без жодних механічних пристосувань, він не говорить жодного слова.

***

У місто своєї юності я зважилася вибратися лише у п'ятдесят шостому році. Довгий час не хотілося їхати – там все нагадувало про Максима і про наше загибле кохання, але потім все ж таки зважилася.

Стояла безхмарна чудова янтарна осінь, як і в ті дні нашого сумного кохання.

З хвилюванням у душі я підходила до так добре знайомого мені будинку, який назавжди для мене залишався «домом Максима». Світло солом'яного сонця лилося на лимонно-багряне листя саду, і воно беззвучно летіло, як вітрила.

У будинку вже ніхто не жив, вірніше - жили сотні героїв картин, адже в ньому тепер розміщувався Музей сучасного живопису. Я думаю, що про найкраще Максим не міг і мріяти!

Я купила квиток і із задоволенням і сумом походила по музею, впізнаючи полотна знайомих майстрів.

І раптом моє серце завмерло... Переді мною була картина «Гера», а точніше, я сама в її образі – молода та вродлива. А ось і відоме полотно «Над морем»! Як воно вдалося Максиму – просто диво!

  Очі стали мокрими від хвилювання.

Зібравшись із духом, я знаком покликала до себе чергову залу, вказавши на обидва полотна, запитала:

- Скажіть, будь ласка, а що докладніше відомо про ці картини?

Дівчина відповіла з задоволенням:

– Це роботи українського художника Максима Ковалевича. Його можна назвати представником молодого мистецтва.

Вона ще довго говорила, наголошуючи на особливостях стилю, манерах... Я кивала, майже не слухаючи. Дочекавшись паузи, наважилася поставити головне питання:

– А як склалася доля художника?

Дівчина погортала брошурку.

- Ось, судячи з наведеної тут інформації, художник недовго прожив. Він помер у 1929 році ... Більше нічого про нього, на жаль, немає.

Помер... Нічого про нього нема! Я сухо подякувала і повільними кроками помчала до виходу, ледве стримуючи сльози.

Сидячи на лавці, я довго згадувала наші найкращі з Максимом дні. Сховавши в кишеню мокру хустинку, я пішла до трамвайної зупинки.

Доріжки цвинтаря були усіяні листям, а могили поросли сірою похмурою травою.

Я насилу розшукала могилу Юлія Валерійовича Братуся, який після загибелі батьків виростив і виховав мене. Допоміг мені доглядач, у якого виявився план усього цвинтаря. Довелося прорубуватись крізь зарості кущів бузку, яких наросло дуже багато.

Табличка на могилі зірвана, хрест покосився, вся вона засипана листям та гілками. Попросивши у трунаря граблі та лопату, я взялася за чищення могили. Потім біля іржавого крана помила руки і сиділа, дмухаючи на пухирі. Заплативши трунарю за нову табличку, відчувши, що голодна, як вовчиця, я помчала до виходу.