Глава 9. «Ніколи нічого випадкового не відбувається»

Шлях мій був довгий, але не дуже важкий. На душі було якось легко, йшла я, весело насвистуючи, досить жваво завдяки одягу, якому мене забезпечив Вадим – зручній тілогрійці, вовняній шапочці, чоботам з овчини та рукавичкам. Йшла, милувалася розсипами м'якого снігового срібла, та намагалася час від часу відпочивати і набиратися сил.

Набагато важче було пробиратися через ліс, по снігових заметах.

Але сам ліс радував. Сніжинки літали в застиглому повітрі, лоскотали обличчя, на біло-блакитному полотні виднілися часті ямки зі слідами від кігтів – це пробігла білка. Були сліди й більші, схожі на вовчі…

Минувши по краю яр, завалений снігом, я вийшла на просіку, і шлях мій став легшим.

З пагорба я побачила блискучу льодом річку та чотири хуторські будиночки на пагорбі, біля яких височіли стрункі сосни.

  З одного дому піднімався до неба стовпчик сірого диму. З правого боку від хутора виднівся старий цвинтар, що упирався в ліс – лише кілька могил за вкритими снігом кущами.

На річці поралася жінка в пуховій хустці і кожушці. Вона зачерпнула з ополонки, поставила відро на лід. Холодна вода переливалася через край. Я неквапом спустилася до неї.

- Вітаю! - привіталася я.

- Добрий день, - озвалася жінка, піднявши приємне обличчя. З-під хустки виднілися завитки світлого волосся, красиві блакитні очі пильно дивилися на мене. Вона була худенька і невеликого зросту.

- Ви з хутора Оріхово-Ванільне? - запитала я, кивнувши на групу будиночків вище.

- Звідти, - усміхнулася жінка і витерла обличчя рукавицею. – А тут лише наше поселення і є. А ви шукаєте когось?

- Так, мені потрібна Котко Оксана Олексіївна.

- А це я, - посміхнулася ще ширша жінка. – Та на хуторі нікого вже й не залишилося – я та синочок. З якого питання до мене?

– Мене до вас надіслав капітан Вадим Острозький.

- А, Вадим...

— Він наказав вам дещо передати.

Я вийняла годинника, який блиснув срібною кришкою.

Оксана обережно взяла годинник, як коштовність, зважила на руці, витерла рукавицею ніс і відкрила кришку. Тут же її обличчя осяяло майже дитячою усмішкою, як і в брата. На звороті кришки вигравірували її портрет.

- Здорово! Як це в нього вийшло...

Вона глянула весело на мене:

- Тепер я бачу, що ви жива, не привид, - і легенько доторкнулася до моєї руки.

- А що, у вас тут бувають привиди? - запитала я усміхаючись.

- Та бувають. Ходять. Ви як з'явилися на пагорбі, я подумала - ось знову привид! ... Тільки вдень вони рідко ходять, - сказала вона з якимсь сумом, дивлячись кудись убік.

- Так, я бачу тут у вас і цвинтар поруч, - промовила я.

- Так, і цвинтар є, але могил там небагато. Здебільшого ховають своїх хуторських та інколи заброд.

Останнє змусило мене здригнутися.

- Яких заброд?

- Саме тих, хто приблудився. Заплутав на шляху до нашого маленького селища.

Помітивши мій серйозний вираз обличчя, вона пояснила:

- Іноді в лісі знаходять трупи людей, які так і не дійшли до нас, з об'їденим тулубом і відкльованими очима. Ми їх і ховаємо на нашому цвинтарі.

- Який жах! Не дивно, що у вас тут ночами з'являються привиди.

– Буває й таке, – посміхнулася жінка. – У місячні ночі. Інколи і вдень. Ось нещодавно, на початку зими, спускався від лісу чоловік у зеленому одязі. Мов над снігом плив. Повільно так... Потім зник, наче й не було...

- Дивно ... А що, до вас хіба важко потрапити? Я дійшла без пригод.

- Бо ви знали дорогу. Ви ж своя... А хто дорогу не знає, може заблукати. Хижі вовки та ворони завжди напоготові...

Я зняла зі спини мішок.

- А я тут вам передачу від брата несу.

- Ой, дякую ... Та що ж ми стоїмо на холоді. Ходімо в дім. Там і поговоримо.

Я скинула мішок на плече, вона взяла відро, і ми попрямували снігом до хати на горі.

- Що ж, у вас тут справжня глухомань?

- Ну не зовсім. Наш виселок офіційно ніби входять до радгоспу, який у протилежному боці, кілометрів двадцять. Там є велике селище. Звідти сюди рівниною, через маленькі гаї потрапити найлегше. Та й дорогу під час п'ятирічки протягли, каменем виклали, – охоче розповідала Оксана.

- Яка ж користь від вас радгоспу?

- Та яка... Фермерське господарство. Корів і свиней тримали, молоко, м'ясо здавали... А в роки війни все занепало, і... ми виявилася як на острові...

Великий будинок з гарною лиштвою на вікнах виявився на вигляд вже досить пошарпаним - роки його не пощадили. Просторий і вигадливо прикрашений ґанок, на якому, мабуть, колись купці пили чай із самовару, тепер був сірим. Дошки підлоги гнулися і пищали. Над ганком виднілося різьблене зображення горіхового дерева.

Усередині дому пахло борщем і тістом.