Частина друга. 1943 рік та інші. Глава 8. «Не змогла знищити почуття свободи»

Мені давило у грудях і дуже боліло в боці від довгого бігу. Горло різало, наче бритвою – надихалася холодного повітря. Сили закінчувалися. Зупинилася, важко дихаючи, поправила хустку. Ноги у важких валянках були по коліна в снігу. Щоки пощипував мороз, і не вірилося, що вже на календарі весна. Сніг мерехтів, світився, наче купка діамантів.

Навколо мене на безліч кілометрів простягнувся засніжений ліс. Сонце, як кришталь, переливалося на гілках ялинок. Іноді легким шарудінням з дерева в кучугуру падала грудка снігу, і знову наступала біло-синя, іскриста, під холодним червоним сонцем, тиша.

Здавалося, ніщо не порушувало спокій лісових велетнів, лише десь птах пролетить, постукає дятел, білка скине сніг, і він сиплеться холодним порошком, та поскрипують під ногою кристали сніжинок.

Я побачила пень від поваленого дерева, добралася до нього, рукавом скинула  снігову шапку й сіла відпочити. Зняла рукавицю, набрала жменю снігу, пожувала його, витерла обличчя.

Мимоволі залюбувалася зимовим пейзажом: старими дубами, що дрімали в пишних шубах, гілками берез, що висіли кришталевими люстрами, поснулими малахітовими лапами ялинок. Згадалося, якою поетичною натурою я була багато років тому! Куди все це пішло - безповоротно, невідворотно...

Легкий далекий шум, голоси та гавкіт собак, змусили мене підхопитися і бігти. І, спіткнувшись на бігу, закопалася обличчям у сніг. Піднялася, ошелешена, з червоними очима, побігла далі!

Це була моя друга втеча з табору, чи точніше, з «шарашки», але все одно з неволі, яка різниця... Але, цілком можливо, що вдруге не помилують, і одним лише карцером, у який мене кинули за наказом полковника Мавпи, вже не відбудешся.

Лісова хаща раптово обривалася. Покрита снігом луговина спускалася до закутої льодом річки.

Тепер мене було добре видно - чудова мішень для гвинтівки! І, як на замовлення, позаду гримнув постріл, почулися крики.

Але я вже мчала вниз, до річки, ламаючи холодні снігові кущі.

По моїм слідам мчали два грізних кудлатих звіра – спеціально навчені вівчарки полковника Мавпи, від яких немає порятунку!

Біля самого берега собачища наздогнали мене, та тільки зуби клацнули... Я, що вже не літала більше десятка років, раптом відірвалася від білої землі! І почуття радості та гордості від польоту охопило мене!

Я летіла над річкою, над лісом та кричала від радості! Навздогін мені летіли прокляття, лайка, та ще й того гірше – дзвінкі, жалкі кулі. Одна з них вп'ялася в мій темно-зелений бушлат, та лише злегка подряпала тіло, але не змогла знищити почуття свободи.

***

Земля піді мною здавалася білим полотном річки з острівцями – домиками. Починалося якесь місто. Ставало холодно, відчувалася виснажлива втома.

Місцевість була горбиста, порізана ярами, над якими горбилися приміські будинки, біліла церква. Покружлявши в сутінках над білою дзвіницею, що йшла вгору на більш ніж стометрову висоту, я знизилася і стала на твердий сніговий наст на одній з пустельних вулиць.

Якийсь час приходила до тями і розминалася після довгого незвичного польоту.

Почувся удар копит по мерзлій землі – повз проскрипіли залізними полозами сани з бородатим дядьком, який окинув мене здивованим поглядом і привітався. Згадавши, що в невеличких населених пунктах є традиція вітатись з усіма, я відповіла йому.

Пройшла повз довгу жовту адміністративну будівлю з великим плакатом: «Громадяни міста Смарагдові Роси! Все на захист Вітчизни!»

Так я дізналася, в якому місті.

  Далі були розсипані низенькі дерев'яні будиночки із засніженими садами. Де-не-де вже горіли гасові ліхтарі.

Один із будинків на околиці мені сподобався – міцний, кам'яний, досить великий. Халупки та маленькі хатки я оминала.

У дворі була розвішана білизна, що полоскалася під вітром.

Пустив мене в дім сам господар - великого зросту людина з довгою бородою з самокруткою, що димилися в руці. Звали його Прокопієм Федоровичем.

- Ну, заходь, коли прийшла. На одну ніч – чого ж не дати притулок людині?

Я попросила гарячої води, йоду та бинт.

- А що сталося? - спитав він, суворо зрушивши брови.

- Та в темряві спіткнулася біля паркану, напоролася на цвях.

Прокопій Федорович покликав свою дружину Марфу – сіреньку жінку в косинці зі слідами віспи на обличчі, велів збігати до сусідів по бинт.

У кімнаті, яку мені відвели для відпочинку, я оглянула рану, закриту хусткою, що просочилася кров'ю. Вона була неглибока, куля лише трохи зачепила мене.

Я лягла на залізне ліжко. Окинула поглядом кімнату: пузатий комод із масивними ручками та з приклеєними картинками, вирізаними з журналу, круглий стіл із гасовою лампою, сімейні фотографії на стінах, годинник із зозулею, вата між віконними рамами.

Мене покликали повечеряти «чим бог послав». За столом зібралися: сам господар будинку Прокопій Федорович, його боязка жінка Марфа, син Прохор – кучерявий блондин із позначкою ГТО на сорочці (за фахом залізничник) та вагітна невістка. За традицією, більше мовчали, перекидаючись лише рідкісними малозначними фразами.