Глава 3. «Мені важлива казка польоту...»

Після матчу на нас чекав буфет з яєчними стінами, в якому ми недовго смакували золотисто-пінним пивом, таким доречним у сьогоднішню спеку. Максим познайомив мене з людиною маленького зросту у кашкеті з великим козирком, любителем футболу, гравцем та письменником. У петлиці його піджака красувалася троянда.

- Георгій Альошин, - скрипучим голосом представився чоловічок.

Вони з Максимом довго обмінювалися враженнями про матч, розмахуючи руками та кричачи, а потім повернулися до пива, моченого гороху та раків. Останні наш новий знайомий поглинав пристрасно.

Потім ми йшли вечірньою вулицею під липами, вдихаючи запахи листя та трави. Кричали візники, торгівці та чистильники взуття. Повз нас крокували, сміючись, ошатні компанії людей.

Тут Альошин звернувся до мене:

- Я так розумію, ви на футбол потрапили не з власної волі...

- Це я туди привів Геру, і, напевно, змусив її нудьгувати, - спробував пояснити Максим, поблискуючи циганськими очима.

Я знизала плечима:

- Ні, чому, все було смішно, особливо спостерігати, як...

- ...дорослі чоловіки півтори години бігають за м’ячом, змушуючи глядачів всерйоз і пристрасно сприймати це несерйозне заняття, - закінчив за мене Альошин із посмішкою.

- Але ж треба чимось займати цих дорослих чоловіків, - відразу помітила я.

- Відробивших своє і бажаючих відпочити... - підхопив мій співрозмовник.

– Так - так… Раніше це були гладіаторські бої, гонки на колісницях чи олімпійські змагання. А тепер це футбол... Так що... поставилася з розумінням... - сказала я.

- Між іншим перегони - то лишилися. І в Іспанії – корида, – вставив Максим.

- Людина має десь випускати пару, - вагомо сказав Альошин. – Це древні інстинкти, і вони сплять у кожному. Звичайно, добре, коли людина займається творчістю, поезією, мистецтвом. Ну, а якщо пристрасть, азарт... Це нікуди не сховаєш. Краще футбол, ніж, припустимо, карти...

- А я і більярд обожнюю... Кулі поганяти, - сказав Максим.

- Для мене ж найкращим відпочинком залишаються книги та музика. Так вийшло, я з дитинства жила, та й зараз живу досить самотньо, тому - це моя єдина втіха, засіб спілкування зі світом, - промовила я задумливо.

- Відмінне захоплення, але воно не рівне спорту, - сказав Альошин. – До речі, я й сам футболіст.

- Я це відчула після того, як ви з Максимом розбирали сьогоднішній матч.

- Але ж він ще й письменник! – з посмішкою нагадав Максим.

- Так, книги ви гарні пишіть. Так що – гармонія є! – сказала я.

Альошин зніяковіло посміхнувся, а Максим навмисне серйозно запитав:

- Геро, а які книги присутнього тут письменника Альошина ви читали?

- У письменника Альошина є чудова казка про велетнів, які панують над цілою країною, але потім народ їх скидає. Вона вся наповнена яскравими образами та метафорами. І розповіді дуже образні, захоплюючі...

Альошин нічого не встиг відповісти на це – на обрії з'явився новий учасник подій.

- Товариші, а от рухається назустріч нам видатний архітектор! – весело вигукнув Максим.

  Попереду неквапливо йшов чоловік у круглих окулярах, з невеликою золотистою еспаньйолкою. Його тонке й чуттєве обличчя було напружене, руде волосся з-під капелюха завивалося кільцями. Він гордовито оглянув нашу компанію, вітаючись за руку, відразу ж зачепив мене медовим вічком, і я згадала, що мені говорила ворожка: «Найбільше побоюйся по життю рудобородого чоловіка, бо він для тебе небезпечний».

- Представляю - Гера ... Красива та таємнича дівчина, балерина. А це – Степан Верлада! – познайомив нас Максим.

Отже, рудобородий виявився архітектором, приятелем та колегою Максима. Я встигла відзначити, що на душі у Верлади темна ніч, але все ж таки подала йому руку.

Розмова потекла якась туманна і хитка, майже нічого не запам'яталося, щоб привести її тут.

Пам'ятаю, що йшли ми набережною і багато говорили. Хлопці запускали планери. Грала музика і бродили перехожі: хтось лускав насіння, хтось смакував ескімо на паличці. Ми теж заглянули в візок морозива – там, у царстві колотого льоду, стояли бідончики з кавовим, рожевим та ванільним морозивом. Морозивник наповнив нам чотири вафельні стаканчики.

  Біля причалу ми розділилися. Альошину треба було перебратися на протилежний берег, і він сів у катер, повний галасливих та веселих пасажирів. Верлада залишився серед веселих відпочиваючих, які запускали повітряного змія. Прощаючись, він трохи підняв капелюха. Я довго відчувала на собі його чіпкий погляд.

Ми з Максимом пішли далі серед гамірного натовпу.

  На річковій гладі блищали золоті очі ліхтарів. У небі вибухали зірки – це запускали салюти. І тут сталося те, що змусило виявити мої здібності. Дівчинка в темно-блакитному платтячку робила кроки по кам'яному парапету набережної і раптом послизнулася. Мабуть, не встежила мама, яка відпустила руку дівчинки. Коли дівчинка стала падати - я зреагувала миттєво, підхопивши на льоту тільце, що падало вниз.