Глава 2. «Ви надихаєте на творчість»

 Рано-вранці завжди щось цікаве побачиш. Вчора я спостерігала лебедів, що летіли на тлі зорі, вони були схожі з червоними хустками.

Але сьогодні я прокидаюся пізніше, ніж звичайно.

Лежачи оглядаю свою кімнату. Вітер надуває фіранку, наче вітрило. У кімнаті, обвішаній картинами, літографіями, наповненою старовинними речами, купленими на барахолці, танцюють сонячні промені. Іноді в такі ясні дні із задоволенням перебираю старі листівки зі скриньки.

  Але зараз я виходжу на балкон.

  Ранкове сонце впускає промені в паруючі трави з росистих газонів. У дворі звична картина – інтенсивно махає мітлою похмурий двірник Пилип із залізною бляхою на грудях, про якого кажуть, що він колись був священиком, але про це сам він ніколи не розповідає.

Ось наш дров'яний сарайчик, за яким на мотузках сушиться білизна і на залізному даху якого гріються дворові коти. Біля сарайчика порається, готується до поїздки на рибалку веселий дядько Микола, токар нашого заводу. Він лукаво підморгує мені і питає, коли разом на рибалку поїдемо? Я не проти, махаю рукою, посміхаюся і киваю, обіцяю, що поїдемо, як тільки в лісовому озері з'явиться величезна риба.

- А плезіозавра не хочете? - раптом запитує з сусіднього балкона худенький і лисуватий професор Братусь.

- Це залізний аргумент, - сміюся я і вітаю дорогу мені людину, яка довгі роки заміняла мені батька.

  Братусь теж любить рано вставати, милується свіжим ранком, і муркоче під ніс пісеньки.

- Ножі - ножиці точу! - долинає знизу голос точильника. Хтось уже поспішає до нього, і ось точило дзижчить, летять різнокольорові іскри.

Я йду до кімнати годувати птаха.

***

Після годівлі мій вихованець пробуджує в мене бажання політати, і ми разом злітаємо у яскравий молодий день. З розгону ми вриваємося в легкі білі хмари. Нас підхоплює вітер, і ми ковзаємо в його хвилях, мов у бурхливому морі. Вітер обпалює обличчя так, що захоплює дух, і ми з моїм вихованцем знижуємося, і ось уже ковзаємо над Палацовою площею, вдихаючи запах смоли та дьогтю, потім мчимо до річки, вода якої морщиться на вітрі, а потім дружно летимо до зубчастої стіни фортеці.

Вітер свистить флейтою в бійницях... Ми сидимо, я дивлюся, як чистить дзьобом пір'їни мій воронятко і перед моїм поглядом оживають картини...

  Ось опускається підйомний міст, і заїжджають хоробрі вершники і серед них князь у ошатному одязі... Ось воїни, брязкаючи обладунками та зброєю, займають свої місця біля бійниць, і, можна помітити, як підбираються до фортеці хитрі швидкоокі вороги, ховаючись у високій траві...

Але мій улюбленець, крутячи чорною головою, нетерпляче рветься в політ, і мої картини перериваються. Ми повертаємось у наш район, до будинку – прогулянка закінчена!

У другій половині дня автомобіль просигналив, наче піонерська сурма – заклично та протяжно.

Мене підхопила і понесла до вікна радість: так і є – Максим стоїть біля автомобіля, за кермом – вірний та чесний шофер у шкіряних рукавичках із розтрубами.

Хвилювання охоплює мене з голови до п'яточок! Мить – і на мені одягнена найкраща моя ситцева сукня. Щоб її прикрасити я тут же уявила собі «миль флер» - тисячу кольорів, і ось ця розсип маленьких витончених рослин прикрасила моє перлово-біле вбрання.

Романтичний настрій лише посилився! Покрутившись перед дзеркалом, я, задоволена, кинулася до машини. Мене чекав цілий кошик квітів!

У кремовому костюмі Максим сяяв. Також сяяв і ресторан, найдорожчий у місті, з чинним швейцаром із золотими галунами, картинами в шафранних рамах, з уважними офіціантами в хрустких шатах, з білосніжними скатертинами та блискучим дорогим посудом, з пляшкою шампанського у відерці з льодом.

  Ножі та виделки ловили синій і золотий колір, шампанське іскрилося і пузирилось у келиху.

Цього вечора Максим ласкаво дивився на мене і не замовкав, його питання про мене та мій світ були делікатно – обережними, а розповіді про творчість – чудово цікавими та глибокими.

- Адже я нічого не знаю про вас. Хто ви, чарівна Геро? Ви справляєте враження освіченої молодої жінки, тільки ви замкнені, немов скринька з секретом.

Я щось відповідала, на кшталт, «так закінчила», «так, працюю, танцюю», «ні, не вхожу»... Самотня? Ні, у мене є птах!

Максим Ковалевич усміхався.

- Я от що планую, - сказав він, обережно взявши мене за руку. – Я хочу, люба Геро, щоб ви стали моєю моделлю!

- Приблизного цього я й чекала. Позувати вам? – лукаво питаю я.

Мій милий майстер почервонів.

- Ви ж надихаєте на творчість, Геро, як жовтий місяць викликає припливи та відливи... Ви немов сонце, з вами світло і весело.

Я засміялася і забрала руку.

  - Ви хочете, щоб я застигла на постаменті, подібно до античної богині?

– Саме так! – очі його заблищали. - Я хотів би бачити вас у блиску божественної слави...

В цей час якийсь чоловік з дамою, що проходив зовсім поряд, привітав нас.                   І Максим відразу ж відгукнувся, потиснувши йому руку: