Спочатку темно

Спочатку був непроглядний морок — такий густий і важкий, що здавалося, ніби він всмоктує в себе, стискає з усіх боків. Я опинилася у чорній безодні, де немає ні початку, ні кінця. Здавалося, тут нічого не відбувається, але саме ця тиша була найстрашнішою.

«Мабуть, так виглядає смерть», — подумала Аніка.

Їй навіть здалося, що тут непогано. Дуже спокійно. Але цей спокій був неприродним.

Чим довше вона стояла, тим сильніше відчувала, як серце б’ється в грудях так наче намагається вирватися назовні. Врешті Аніка зробила крок уперед. Кожен крок лунав в голові, але навколо залишалась мертва тиша.

Вона витягла руки, щоб не врізатися в щось, і раптом усвідомила: вона їх не бачить. Навіть у комірчині, де вона колись ховалася, хоч щось, та можна було розгледіти. Тут же темрява була справді непроглядною.

Долоні вкрив холодний піт. Пальці тремтіли, і вона не могла це зупинити. З кожним кроком у голові наростав шепіт: «Не зупиняйся… не зупиняйся…»

Вона йшла довго, не знаючи ні навіщо, ні куди. Просто відчувала: якщо зупиниться — темрява остаточно засмокче. Страх стискав горло дедалі сильніше. Хотілося закричати.

Кожен рух здавався неправильним, кожен вдих — ненормально тихим. Навіть власне серцебиття звучало моторошно, І все ж Аніка продовжувала йти. Крок за кроком. бо варто зупинитися  і вона вже не знатиме, куди рухатися далі. так вона була впевнена що рухається прямо 

Раптом темрява здригнулася. Спершу ледь помітно, як тремтіння землі перед землетрусом. Потім сильніше  наче сама порожнеча намагається вирватися з власних меж.

По ній із мертвотною тишею поповзли сліпучо-білі тріщини. Вони розросталися, мов павутиння по розбитому склу. Кожна світилася так яскраво, що різала очі, але Аніка не могла відвести погляд.

Вона застигла, не в змозі ворухнутися. Серце билося так швидко, що здавалося — ще трохи, і воно розірве груди. Її лякало все це дійство. Ні — жахало.

До темряви вона хоча б звикла. Вона була холодною, але стабільною.

Тріщини дрижали, наче кодовий баг у зламаній програмі. Найбільша, на яку вона дивилася, раптом заворушилася. у ній відкрилось око — величезне, пульсуюче, що мінялося сліпучими кольорами: червоним, зеленим, синім, золотим. Кожен відтінок різав мозок, наче блискавка.

Аніка, мов заворожена, дивилася в нього. Воно теж дивилося прямо на неї 

Раптом око радісно зажмурилося. Під ним з’явилася ще одна тріщина, схожа на рот. Вона розтягнулася у хижу посмішку — таку, що Аніка мимоволі здригнулася.

І в ту ж мить усе задрижало. Земля під ногами зникла, темрява затремтіла, наче жива.

У голові залунали слова — гучні, як грім, але водночас шепітні, що пронизували мозок:

— Знайшлась!

Вуха пронизав пекучий біль, наче хтось встромив у них розпечені голки. Голова гуділа, світ розсипався на уламки. Аніка дивом зрушила з місця й кинулася тікати.

Вона бігла щосили. Кожен крок здавався останнім. Тріщини, мов на перегони, розросталися й наздоганяли її. Вони тягнулися вперед, мов білі блискавки, що розривали простір.

Здавалося, сама темрява женеться за нею, а кожна тріщина — це паща, що ось-ось проковтне.

Ноги підкошувалися. У горлі застряг крик, що не міг вирватися назовні. Паніка стискала груди. Аніка знала: якщо зупиниться — безодня дожене.

Вона згадала, як у дитинстві вночі бігла по сходах, боячись, що хтось схопить за ногу. Тоді, добігши до ліжка й сховавшись під ковдру, вона почувалася в безпеці. Але зараз небезпека була справжньою. І жодна ковдрочка не врятувала б.

Аніка спробувала прискоритися. Гарячі сльози змішувалися з потом. Горло стискалося, кожен вдих був схожий на спробу ковтнути камінь. Вона зробила відчайдушну спробу закричати, але темрява поглинула звук. Її голос зник, наче його ніколи й не було.

Жах накочував хвиля за хвилею. Серце билося так швидко, що здавалося — ось-ось розірве її зсередини.

Ноги слабшали. М’язи горіли, коліна тремтіли. Ще мить — і вони відмовлять. Вона все одно намагалася бігти, але коліна підкосилися. Аніка впала.

«Це кінець», — подумала вона. «Що ж, тоді зустріну його лицем».

Вона розвернулася й подивилася на тріщини. Поки вона бігла, вони встигли збільшитися. Пульсували, розросталися, кожна — мов паща, що ось-ось проковтне.

— Не тікай! — загриміло в голові. Голос був гучний, але холодний, наче звучав не зовні, а всередині.

Аніка дивилася у сліпучі очі. Вони світилися так яскраво, що здавалося — випалюють душу. Навколо панувала мертвотна тиша. Жодного звуку, крім хрипкого дихання й ударів серця.

І саме ця тиша була найстрашнішою. Вона давила, стискала, змушувала відчувати, що ти залишився сам-на-сам із невідомим жахом, від якого неможливо втекти.

Раптом усе навколо почало змінюватися.

невідомо звідки почали зявлятись дрібні зірки влітку аніка любила дивитись на нічне небо всіяне зірками зараз все виглядала так само тільки ще красивіше зірки ринулись на розломи і почали їх закривати 

очі налякано бігали 

а у неї в голові пролунало 

— не кидай мене тут

аніка пильно поглянула в білосніжні очі ті виглядали наляканими розчарованими і сумними в одночас

правда аніку це не сильно хвилювало після всієї біганини вона затаїла злобу на ці тріщини

вона просто відвернулась 

Краєм ока Аніка помітила золоте світіння збоку. Воно було настільки яскравим, що відразу привернуло її увагу. Обернувшись, вона побачила золотисту рідину, що дико крутилася, мов вихор, доки не набрала форми кола.

На його поверхні почали проступати римські числа. Вони з’являлися повільно, ніби їх вирізали світлом. Коли всередині проявилися тонкі прутики, стало зрозуміло: рідина сформувала годинник.

Аніка обережно наблизилася. Годинник світився ледь помітно, і це світло було дивним — воно не освітлювало простір, а ніби проникало всередину неї. Стрілки раптом зірвалися з місця й почали шалено крутитися — у ліву сторону, проти звичного руху часу.