Глава 6

       ЗИМОВИЙ ШЛЯХ, ЯКИЙ НІХТО НЕ БАЧИВ

ЗИМА, ЩО ЗАБИРАЄ ЗВУКИ

Київська зима обступила Сашка так, ніби хотіла випробувати.
Холод був не просто холодом — він був густим, майже матеріальним. Повітря кусалося, ніби дрібні голочки. Вітер метав сніг так, що кожна вулиця виглядала наче покинута.

Сашко часто йшов додому вечорами, коли місто вже провалювалося у синю темряву.
Кроки по сніговій кірці звучали різко, відлунюючи між багатоповерхівками.

Йому здавалося, що він іде довгим тунелем, у якому чути тільки його дихання та шелест снігу.

Колись зима означала свята, запах мандаринів, шумні родинні столи.

Тепер вона означала пережити день, повернутися додому, перевірити новини про Вовчанськ, зварити суп з крупи, погладити Лайму по теплому животу та спробувати не думати про те, що він усе ще чужий у цьому місті.

Зима завжди була для Сашка найважчим сезоном.
Улітку чи восени він ще міг загубитися серед людей, ходити містом, бути частиною шуму.
Але взимку все притихало, загострювалося, і він залишався наодинці з тим, що приховував від усіх.

Заїкання було не недоліком — воно було тінню, яка йшла за ним з дитинства.
Воно не зникало навіть тоді, коли він мовчав.

 Дні, які тягнулися мовчанням

Сашко не працював. Не тому, що не хотів.
Він пробував.
І провалювався щоразу у той момент, коли треба було сказати щось вголос.

Собеседування закінчувалися раніше, ніж починалися.
Спочатку він блідо усміхався, намагаючись дихати рівно.
Потім казав перше речення — і перше слово ламалося надвоє.

— Я… я… я… са…са…

Менеджери чемно посміхалися, казали «нічого страшного», «розслабтеся», «давайте ще раз».
Але він бачив усе у їхніх очах.
Сумніви.
Жаль.
Відстороненість.

Потім було «ми вам зателефонуємо» — і тиша.

Так тягнулися тижні.
Потім місяці.
І це мовчання ставало для нього другим життям.

Як виглядав світ, який він не міг сказати

Кожен його день складався з речей, які не потребували голосу.
Мовчазне прибирання у квартирі.
Ходіння до магазину з готовими списками товарів у телефоні.
Уникнення розмов з касирами, сусідами, незнайомими.
Онлайн-замовлення, коли тільки можливо.

І водночас у голові він говорив багато.
Без зупинки.
Чітко, красиво, зв’язно.

Тільки не вголос.

У думках він умів пояснювати, переконувати, вигадувати історії.
У думках він був красномовним.
У думках він був іншим.

Його найбільший страх

Заїкання — це не про те, що неможливо сказати слова.
Це про те, що слова іноді стають болем.

Сашко боявся говорити більше, ніж боявся холоду, самотності чи майбутнього.
Він боявся моменту, коли губи почнуть рухатися, а звук зупиниться.

Боявся, що люди помітять.
Боявся, що засміються.
Боявся, що спитають:
«Чому ти так говориш?»

Хоча він сам не пам’ятав, коли це почалося.
Чи з садочка, коли його вдарили дверима по обличчю?
Чи після сварок вдома?
Чи після першого публічного виступу, який закінчився провалом?

Він не знав.
Але пам’ятав, як сильно боліла тиша після кожної невдалої спроби заговорити.

Лайма — його єдиний голос

Собака відчувала кожен його стан.
Коли Сашко хвилювався — вона лягала йому на коліна.
Коли він злився на себе — вона тицялася мордочкою під руку, ніби нагадувала:
«Говори. Або не говори. Ти все одно мій».

Він розмовляв із нею.
Тільки з нею.

— Ла… Ла… ла…
Він задихався на першому складі.
А Лайма просто дивилась на нього і чекала.

І тоді — тільки тоді — слова виходили.
Повільні, ламані, але справжні.

Його рішення: більше не мовчати

Одного зимового вечора він стояв біля вікна нового, холодного, незатишного під’їзду.
З вулиці тягнуло морозом, скло було вкрите тонкою кригою, а місто під ним миготіло, як старий екран.

І він раптом зрозумів:
він не може так жити ще рік… чи два… чи десять.

Страх говорити забрав у нього все.
Друзі зникли.
Роботи не було.
Мрії зависли між «коли-небудь» і «ніколи».
Він навіть не міг замовити каву в новому районі — і це принижувало більше, ніж будь-яка співбесіда.

Тоді з’явилася думка — тиха, але рішуча:

«Я маю повернути свій голос. Навіть якщо він зламаний».

І ця думка не зникла наступного дня.
Вона жила з ним, коли він прокидався.
Коли робив чай.
Коли одягав Лайму для прогулянки.
Коли йшов через дві вулиці до зупинки.

Вона росла.

І він зрозумів:
розлам всередині не зникне, поки він не зробить перший крок.

ЛАЙМА — ЄДИНА ТЕПЛА ТОЧКА В КВАРТИРІ

Кішка стала його світом.
Вона розбудовувала цю маленьку квартиру швидше, ніж він сам:
перевіряла кожну полицю, лягала на батарею, залишала шерсть під столом, сиділа на підвіконні й підглядала за містом.

Лайма була спокійною, впевненою, неначе говорила:
"Все нормально. Ми впораємося".

Коли він повертався з роботи, вона зустрічала його так сердечно, ніби він був єдиною людиною на землі.

У моменти, коли Сашко думав, що йому важко витримати черговий сірий день, кішка просто лягала поруч і клала лапу йому на руку.

І це допомагало більше, ніж будь-які слова.

КИЇВ, ЯКИЙ ПОЧИНАЄ ВІДПУСКАТИ

Перші тижні він жив у страху.
Плекав у голові старі рефлекси:
швидко вдягатися, тримати заряджений телефон, не відходити далеко від укриття.

Але з кожним днем страхи відступали.

Він навчився чекати автобус без напруги в плечах.
Навчився просто йти по вулиці без думки "де найближче метро у випадку повітряної".

І одного вечора він упіймав себе на простій сцені:
він стояв у черзі в "Сільпо", тримав в руках пакет гречки й зовсім не думав про Вовчанськ.