Глава 5

             Повернення до волонтерства та велика                     дорога  до власної кав’ярні

ЗИМА, ЩО НЕ ВІДПУСКАЛА

Зима ніби вирішила не давати Києву жодного шансу.
Вона стояла над містом, як холодна, мовчазна господиня, і дивилась згори на всі людські клопоти. Дні тяглися короткі, гострі, мов леза; ночі були довгі, глибокі, протягнуті вітрами, які свистіли між старими будинками та новими скляними коробками.

Сніг не падав — він сипався.
Він летів так, ніби неба хтось трусив з силою. Вітер підхоплював великі пластівці, крутив їх у повітрі, бив у шибки, намагаючись протиснутися всередину. Здавалося, що сам мороз ходить по місту і торкається кожної поверхні своїми кістлявими пальцями.

У старих будинках батареї гріли так собі.
В нових — гріли прекрасно.
Життя теж розділялося: тут — виживання, там — комфорт.

Олежева та Орисина квартира була в старій київській багатоповерхівці: тонкі стіни, скрипучі двері, пошерхла штукатурка, старі поштові скриньки у під’їзді, вічний запах вогкості, який ніби записаний у бетон.
Але тут було тепло людське.

Інша реальність починалася за дві вулиці звідси — там, де стояв новий житловий комплекс, у якому мешкала Лайма: ліфти тихі, закутки підсвічені, камери всюди, тепло підлоги, рівні коридори. Наче інший світ.
Сучасний.
Захищений.
Статусний.

Олег знав обидва світи. І знав, який обрав.

РАНОК, ДЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ ПОВЕРНЕННЯ

Олег прокинувся ще до будильника.
Було п’ята ранку й абсолютно темно. Вікна затягнуті морозним малюнком — кожна лінія візерунка нагадувала про холод. В квартирі тихо: лише старий холодильник тихо гуде на кухні, а десь у під’їзді хтось повертає ключ у дверях.

Орися спала спокійно, сховавшись у ковдру. Кілька пасм волосся впали на щоку, і Олег легенько відгорнув їх, щоб не заважали їй дихати.
Він відчув, як у грудях щось стислося — м’яко, теплом.

Йому було важливо залишити її ще на одну хвилину в тиші, без тривог, без ранкових новин, без холодного повітря.

Він тихо встав, вдягнувся, вмився крижано-холодною водою з-під крану — бойлер знову вибив пробки, доведеться ввечері лагодити. Натягнув куртку, шарф, рукавиці.
Перед виходом глянув на Орисю ще раз.

«Сьогодні буде важкий день», — сказав собі подумки.

У під’їзді повіяло вогкістю. Сходи були слизькі від тонкої крижаної плівки. Двері, як завжди, грюкнули голосно — хоч і намагався закривати тихо.

На вулиці мороз різнув по шкірі так, що він одразу прискорив крок.
Сніг скрипів під ногами.
Місто ще не прокинулося — тільки поодинокі машини, рідкі перехожі, туман від дихання.

Десь за будинками світився теплим світлом новий комплекс, де мешкала Лайма.
На секунду промайнуло: «Зайти…?»
Ні. Не сьогодні. І не так.

Йому треба йти туди, де чекають руки й робота.
Де чекають ті, хто не може чекати.

ВОЛОНТЕРСЬКИЙ ЦЕНТР — ПОВЕРНЕННЯ ДО СЕБЕ

Склад був величезний — холодний, як ангар.
Двері відкрив приймальник у бронежилеті поверх пуховика.

— О! Олег! Нарешті! — вигукнув він і ляснув по плечу так, що той ледь не втратив рівновагу.

Усередині — суцільний гул:
гуркіт візків, шелест мішків, гул генератора, хтось чхає, хтось сміється, хтось лається через зламаний піддон.
Пахло картоном, металом, перевізним скотчем, кавою з термосів.

— Олег, ну шо, вернувся? — запитала Ліда, жінка середнього віку з різким голосом і золотим серцем. — Даю роботу. Без розкачки.
Вона сунула йому в руки чек-лист:
— Це на Харківську область. Теплі речі. Потім турнікети. Потім дитяче харчування. Потім ліки. І… не забудь, що в нас нові правила фасування.

— Я пам’ятаю.

— Та шо ти пам’ятаєш, ти вже старий! — засміялася вона. — Давай, пішов!

Олег працював механічно, але уважно. Руки згадали вагу коробок.
Спина — знайомий ритм.
Серце — відчуття, що він потрібен.

Максим підійшов ближче, тягнучи черговий ящик.

— Ти ніби вдома, — сказав він, витираючи чоло. — Тут тобі добре, так?
Олег повільно подивився навколо і кивнув.
— Тут я живий.

Перерву він провів на вулиці.
Мороз вдарив так, що сльози виступили на очах.
Та це був чесний холод — той, який не бреше.

Телефон завібрував.

Орися:
«Я знайшла три приміщення на сьогодні. Піду дивитись. Ти як?»

Олег:
«Працюю. Ввечері буду. Тримайся там.»

ОРИСЯ І ЇЇ ВЕЛИКИЙ ПОШУК

Орися вийшла з будинку о дев’ятій ранку.
Морозно до болю.
Губи тріскаються миттєво, руки мерзнуть навіть у рукавицях. Але вона йшла швидко, зібрано — наче цей холод тільки підштовхував її вперед.

Вона записувала все в блокнот: адреси, контакти, ціни, плюси, мінуси.
Її мрія мала стати реальністю не тому, що їй хочеться гарну кав’ярню — а тому, що вона мусила мати справу, яка поверне їй дихання.

Перший варіант

Старий підвал.
Темно.
Холодно.
Стіни облуплені.
Власник бурчить про «ремонт за ваш рахунок».
Орися чемно усміхається, але в голові звучить «ні».

Другий варіант

Круте приміщення.
Велике вікно.
Просторий зал.
Ціна — як три квартири.
"Ні", — без шансів.

Третій варіант

Стало цікаво з першої секунди.

Лівий берег. Тиха вулиця. Поруч універсам, пекарня, дитячий майданчик — життя є.

Приміщення:
скляні двері, світла плитка, рівні стіни.
Світло падає так, що простір здається більшим.
Можна поставити барну стійку, кавомашину, два-три столики.
Домашня кав’ярня, не пафос.

— Ви з Вовчанська? — питає власник, чоловік років сорока з втомленими очима.
— Так.
— Я з Ізюма. Знаю, як це.

Він робить паузу, дивиться в підлогу, вдихає глибоко.

— Дам знижку. Вам… вам треба працювати. Люди з таких міст — вони сильні. Я це бачу.