Глава 4

                 Зима, що тримає всіх разом

Зима цього року видалася особливо затяжною. Наче сама погода вирішила стати ще одним випробуванням — холодним, довгим, без пощади. Вона тягнулася вже другий місяць поспіль, і кожен новий день був схожий на попередній: сіре небо, низькі хмари, колючий мороз, який просочувався в кожну шпарину, у кожну тріщину, у кожну думку.

Здавалося, що зима нарочно тримає людей у стані напруги, ніби не хоче дозволити їм розслабитися чи хоча б видихнути теплом. Ніби нагадує: війна триває. Світ не змінився. І навіть погода не дає забути про це.

У Києві сніг лежав важкими, неоднорідними ковдрами. На тротуарах він перетворювався на суміш льоду й каші, а біля доріг темнів від машинних вихлопів. Але попри це місто залишалося красивим. Увечері, коли підсвічувались високі будинки, сніг світився жовтуватими відблисками ліхтарів. Здавалося, місто, стиснуте холодом і тривогами, все одно намагається бути святковим, ошатним, людяним.

Мороз був таким, що кожен вдих різав легені. Повітря, наповнене зимовою сухістю, ламало голоси й робило кроки важчими. Люди поспішали в укриття між поривами вітру, ховали носи в пухові шарфи й намагалися не дивитися на темне небо, де могли з’явитися ракети.

Це була перша зима Орисі, Олега, Сашка і всіх інших мешканців Вовчанська — не вдома.
І всі вони відчували це особливо гостро.

Будь-який мороз здавався чужим.
Будь-який сніг здавався не тим.
Усе довкола нагадувало про те, що вони тепер — не там, де народилися, де будували плани, де колись було тепло.

У Києві вони вже трохи освоїлися… але тільки зовні. Усередині кожен усе ще жив із двома валізами на душі: одна — з речами, друга — з пам’яттями.

Сніг тут падав якось непередбачувано. То сипав безупину, вкриваючи місто білою пеленою на цілий день. То зникав раптово, відкриваючи суміш льоду, слідів і темного асфальту, який нагадував про втому столиці. Іноді, коли на кілька годин розвиднювалося, люди обманювалися — ніби ось-ось стане тепліше. Але варто було повірити, як мороз знову зтискав вулиці.

Олег прокидався найпершим. У маленькій кухні він вмикав обігрівач, щоб хоч трохи нагнати тепла в повітря, що пахло нічним холодом. Батареї в панельному домі були теплі лише на дотик — ніяк не могли прогріти простір до затишку. Він ставив чайник, і пара підіймалася так густо, що здавалося, ніби хтось тихо варить хмари.

Орися вставала трохи пізніше. Їй подобалося підходити до вікна з чашкою гарячого чаю. Скло зсередини було вкрито крижаними візерунками — такими дрібними, що здавалося, їх малювала рука майстра. Вона проводила пальцем по вікну, затираючи шматочок візерунка. Холод від скла пробивав пальці до самої кістки.

Вона дивилася вниз, на людей, які квапилися в ранкові години. Хтось змахував сніг з плечей. Хтось крокував, глибоко сховавшись у шарф. Хтось ніс дитину, закутану так, що було видно лише очі.

Іноді їй здавалося, що серед них вона може побачити когось зі свого двору. Когось, кого знала все життя. І лише потім розуміла — що це просто спогади, які вигадують тінь.

Сашко жив у новішому будинку. Там було тепліше, але самотність від цього меншою не ставала. Зима завжди робила його більш уразливим: коли місто тисне холодом, а тривоги виють ночами, іноді хочеться, щоб хтось був поруч.

І хтось був — хоч і маленький.
Лайма.

Вона любила сидіти на теплому батареї, розпластавшись так, ніби намагалася сховатися всередині нього. Її шерсть світилася в променях денного світла. Сашко сміявся:

— Лаймо, ти знову прикинулась опалювальним приладом? Дай батареї відпочити.

Кішка відверталася зі зневажливим виглядом і обирала собі інше важливе котяче заняття:
пройтися по столу,
скинути олівець,
присісти на ноутбук,
постукати лапою по склянці.

Вона рятувала його від тиші. Від тривог. Від відчуття, що він у великому місті зовсім один.

Чат переселенців із Вовчанська став чимось більшим, ніж просто групою в месенджері. Він став містом.
Їх містом.
Єдиним, яке ніхто не забрав.

Кожен там писав про сніг у своєму місті. Здавалося, що вся Україна переживає одну й ту саму зиму — але по-різному.

— У Львові сьогодні таке морозне повітря, що аж щоки пече, — писала Тамара. — Але красиво. Місто ніби накрите цукровою пудрою.

— У Черкасах мокрий сніг, — відписував Сергій. — Машини буксують, а діти ліплять сніговиків. Наче трохи повітря додихнули. Але холод шалений.

— А я сьогодні знайшла хліб, — писала жінка з Полтави. — Зранку була величезна черга. Але вистояла. Смак, звичайно… не наш. Наче їж і не відчуваєш. Бо це не наш, не вовчанський.

Це повідомлення змусило всіх замовкнути на кілька хвилин.
Кожен подумки відчув запах рідного хліба — той, якому не було рівних.

Потім хтось додав:

— Наш хліб був теплий, пам’ятаєте? Кожен раз, коли приносили додому, руки аж горіли. Я іноді думаю, що сам цей запах може повернути все, що ми втратили.

Ці слова ніби притихли в чаті.
Зима в кожного було різною, але відчуття втрати — однакове.

У Києві знову сипав дрібний сніг. Він падав так тихо, ніби втомився шуміти. Тривога вирізала цей спокій різким металевим звуком. У повітрі з’являлася напруга.

Олег повертався з магазину з пакетом хліба та круп. Сніг падав на його куртку, танув і одразу перетворювався на краплини.

І раптом — сирена.
Гучна.
Низька.
Та, яка пробирає кістки.

Люди поспішали. Хтось піднімав капюшон. Хтось переходив на біг. Хтось телефонував комусь: «В укриття».

Олег швидко забіг у під’їзд — там було холодніше, ніж надворі. Сходи вкриті тонким шаром льоду, двері металеві, що від морозу здавалися ще важчими.

Орися вже стояла в коридорі, тримаючи ковдру.