Глава 3

                            ОБЛАШТУВАННЯ 

Перші години в Києві здавалися дивно нерівними. Місто дихало по-іншому: швидше, ширше, гучніше. У Вовчанську все здавалося компактним, знаним до кожної тріщини на асфальті, до кожного ліхтаря, що блимав ночами. А тут кожен звук був новим, кожен перехожий — ніби з іншого світу, кожен поворот вів у невідомість.

Орися з Олегом прибули першими. Їхню тимчасову київську квартиру знайшли через знайомих знайомих — схему, яка останнім часом рятувала багатьох. Дев’ятиповерхівка стояла між двома паралельними вулицями й видавалася їм трохи похилою, ніби будинок також відчував втому всіх, хто в ньому жив. Під’їзд був темний, із лампочкою, що горіла лише при наближенні до сенсора. Сходи холодні, поручні стерті, але це було житло. Дах над головою. Місце, де можна нарешті видихнути.

У перший вечір вони сиділи посеред кімнати, серед коробок, які ще не встигли розібрати. Орися тримала в руках кухоль чаю, та чай давно вистиг. Вона просто гріла руки.

— Звикаєш? — тихо спитав Олег.

— Намагаюсь, — відповіла вона так само тихо. — Просто все нове. Наче в чужій шкірі.

Олег кивнув. Він не був балакучим, але розумів кожне її слово.

Сашко приїхав наступного дня — втомлений, зігнутий від тривалої дороги, тримаючи клітку Лайми однією рукою, а сумку — другою. Його квартира знаходилася у новішому будинку: світлий під’їзд, рівні стіни, запах фарби та прального порошку. Коли він відкрив двері, Лайма одразу вибігла й зупинилася посеред кімнати, мов досвідчений інспектор, розмірковуючи, що тут і як.

— Ну що, Лаймо, тепер це наш дім, — пробурмотів Сашко. — Ну, спробуємо зробити його справжнім.

Вона муркнула у відповідь, хоча, можливо, просто просила їсти.

Першу ніч він не спав довго: сидів біля вікна, дивився на місто, на хаотичні вогні чужих життів. Слухав, як ізнизу бряжчить трамвай, як сусідська дитина сміється перед сном, як десь у темряві заскрипіли двері. Київ був гучним, але в його шумі було дивне відчуття захисту — ніби він вкутував тебе своїм рухом, не залишаючи наодинці з думками.

Перший тиждень став тижнем покупок, побутових дрібниць, марних спроб знайти найлегший шлях від однієї вулиці до іншої. Разом вони ходили по магазинах — то удвох, то втрьох. Кожен магазин був новим відкриттям.

У великому супермаркеті, де каси дзижчали мало не безперервно, Орися довго вибирала кухонну сковорідку. Порівнювала ціни, підбирала розмір, вагала між дешевшою й дорожчою. Олег терпляче стояв поруч, інколи киваючи, інколи піднімаючи одну з них, щоб перевірити, чи зручна ручка.

У іншому магазині Сашко купував ковдру — із тими самими зусиллями, з якими дехто купує машину. Торкався тканини, уявляв, наскільки вона тепла. Лайма тим часом сиділа в переносці й уважно спостерігала за рухами свого господаря.

І щоразу, коли вони виходили з магазину, у них з’являлося те відчуття маленької перемоги, яке раніше так рідко ловили в руках.

Тривоги не зникали. Київ був далеко не безпечним містом.

Щодня сирени то виразно вили, то лише коротко нагадували про себе. У їхньому районі тривоги інколи були рідше, ніж у центрі. Але все одно кожного разу, коли вони починалися, серце стискалося. У телефоні спалахували повідомлення від інших переселенців: «У нас тривога», «Летить з півдня», «Ховаємось».

І хоч вони вже навчилися розрізняти «термінові» й «звичайні» звуки тривог, кожна сирена стирала межу між минулим і теперішнім, повертаючи їх у той самий холодний туман невизначеності.

Та Київ реагував по-іншому. Люди тут рухалися навіть під сирени. Життя текло, хоч і з паузами. У дворах гуляли мами з колясками, хтось вигулював собак, хтось копав клумбу під балконом, бо весна не питала, чи можна їй приходити.

Сашко спочатку невпевнено виходив на вулицю у тривогу, але швидко звик до загальної стриманості. Орися ж завжди казала:

— Чуєте? Люди живуть. Значить, і ми зможемо.

У своїх квартирах кожен з них облаштовувався по-своєму.

У Орисі кухня стала першим місцем, де з’явився порядок: баночки з крупами, перелиті в скляні ємності; серветки, складені рівно; каструлі, поставлені у правильному порядку. Це був її спосіб поставити світ на місце.

Олег же більше працював у коридорі — прикручував полицю, лагодив старий вимикач, підкручував дверцята шафи. Коли в нього щось виходило, він дивився на Орисю так, ніби питав: «Ну що, трохи краще?»

У Сашка квартира наповнювалася повільніше. Він міг поставити одну річ на полицю, потім пересунути її на іншу, потім зняти й взагалі забрати в іншу кімнату. Лайма, як завжди, була центром домашнього порядку: де вона лягала спати — там і стояв плед. Де вона сиділа на підвіконні — там з’являлася коробка для зручності. Увечері вона завжди вмощувалась на його грудях, поки він лежав і слухав далекі гудки нічних автобусів.

Одного дня вони вирішили зустрітися всі разом — просто поговорити, пройтися районом, відчути, що життя не зійшло нанівець. Вони вийшли на двір у різні боки й зустрілися під розлогим кленом, що стояв посеред міжбудинкового майданчику.

Сашко приніс каву у паперових стаканчиках. Орися — кілька булочок. Олег — просто прийшов, бо більше нічого не треба було.

Вони сіли на лавку, розмовляючи повільно. Без поспіху. Та й теми були не ті, що дозволяють поспішати.

— Знаєте… — почав Сашко. — Я думав, що буде страшніше.

— І що? — запитала Орися.

— Воно… інше. Тяжко. Але відчувається, що тут можна почати. Потроху.

Олег кивнув.

— Навіть тут чути весну, — сказав він. — Я сьогодні вийшов вранці — пахло землею. Після дощу. Пам’ятаєте, як у нас пахло?

— Пам’ятаю, — тихо сказала Орися. — Але ми зробимо свій новий запах землі. Тут.

Потім вони довго сиділи мовчки. І це мовчання було не порожнім, а наповненим теплом присутності.

Так і почалося справжнє облаштування.

Не з коробок. Не з покупок. Не з меблів.

З того вечора під кленом, коли троє людей — кожен по-своєму зранений, виснажений, але ще живий — зрозуміли, що в цьому великому, чужому місті вони не розчиняться. Бо вони є одне в одного.