Глава 2

                  Нове життя в чужому місті

Переїзд до Києва здавався одночасно і рятівним, і безжальним. Потяг зупинився різко, наче відділяючи два світи: світ, що лишився позаду, де ще пахли їхні домівки, і світ, який починався з цього галасливого вокзалу, де тисяча голосів і тисяча кроків неслися повз, не помічаючи їхнього невидимого болю.

Орися, Олег і Сашко з Лаймою стояли на пероні, тримаючи в руках сумки, ніби тримали частинки життя, які вдалося врятувати.

Київ звучав по-іншому. Тут ніколи не було тиші. Навіть ранком, навіть опівночі місто дихало, гуло, рухалося. Машини, трамваї, голоси, крики чайок, шум метро під землею — усе це зливалося в один потужний ритм, який відразу відбивався в грудях.

— Це величезне місто, — тихо сказала Орися.
— Ми впораємося, — відповів Олег, хоча звучало це більше як спроба переконати самого себе.
Сашко мовчав, тримаючи переноску з Лаймою. Кішка озиралася, її вуха рухалися в усі боки — стільки звуків вона ще не чула.

Вони дісталися району, де мали жити. Київ тут був іншим: не таким гучним, ніби трішки домашнім. Між будинками росли високі сосни, а біля під’їздів стояли старенькі лавки, на яких літні бабусі обговорювали новини.

Квартира Орисі та Олега була невеличкою, але з вікнами, які виходили на дитячий майданчик. Коли вони вперше зайшли всередину, Орися провела рукою по стіні — гладкій, але з ледь помітними тріщинами.

— Тут можна буде почати наново, — сказала вона.
— Тут ми зможемо видихнути, — додав Олег.

Вони повісили на кухні дешеву гардину, поставили чайник на плиту, і в квартирі нарешті з’явився запах дому — свіжого чаю, хліба, теплого світла.

Сашкова квартира була зовсім інша: нова, зі світлими стінами, великими вікнами і простим сучасним ремонтом. Коли він відчинив двері, Лайма одразу вискочила з переноски та оббігла весь коридор.

— Ну що, будемо жити тут? — усміхнувся він.
Кішка зупинилася на широкому підвіконні та задоволено муркнула.

— Значить, подобається.

Перші тижні були сповнені дрібних, але важливих справ. Треба було знайти найближчий магазин, аптеку, кав’ярню, дізнатися, який автобус привезе до метро, а який — у зовсім протилежний бік.

Одного разу Олег повернувся додому з роздратованим виглядом:

— Я двадцять хвилин чекав ту червону маршрутку, а вона проїхала повз і навіть не зупинилася!
— Привітайся з Києвом, — засміялася Орися. — Тут водії — окрема реальність.

Вони ходили разом по району, запам’ятовували вивіски, повороти, переходи. Ввечері зупинялися біля маленького скверу, де було чути, як за деревами шумить проспект.

— Я ніколи не думала, що житиму в столиці, — сказала Орися.
— І я, — відповів Сашко. — Але хай навіть це величезне місто, воно може стати нашим.

Життя ніби налагоджувалося, але війна нагадувала про себе завжди. Тривоги були то рідкісними, то частими.

Іноді можна було прожити два-три дні без жодного сигналу, і тоді здавалося, що Київ захищений від усього. Що тут — острівець спокою.

А іноді сирена вила так раптово, що серце вистрибувало в горло.

Особливо важко було вночі. Орися прокидалася від того самого першого ноти «Увага! Повітряна тривога…». Вона одразу сідала на ліжку, торкалася плеча Олега. Той прокидався різко, ніби був готовий до цього ще до сну.

Вони спускалися в коридор, брали ковдру, воду, документи.
І сиділи там, мовчки.
Слухали, як десь далеко вулиці завмирають.

У Сашка було інакше. Лайма при кожному звуці сирени тікала під стіл. Сашко сідав біля неї, погладжував по спині.

— Все добре, мала. Все добре. Ми тут.
І кішка поступово заспокоювалася.

У чаті вони писали одне одному:

— У нас тривога.
— У нас теж.
— У нас тихо поки. Може, пронесе.

Одного разу Сашко написав:
— Найгірше — це тиша після сирени. Наче місто завмирає і чекає.

І це було правдою.

Попри тривоги, вони почали створювати своє життя. Кожного дня — маленькими деталями.

Орися знайшла маленьку булочну за рогом, де булочки з корицею пахли так, що нагадували хліб з дому.

— Він не наш, — казала вона. — Але близько. Дуже близько.

Олег влаштувався на роботу в невелику майстерню. Там були галасливі чоловіки, старі столи, справжній робочий безлад, але він почувався корисним. Він повертався ввечері втомлений, але спокійний.

— Це добре, — казала Орися. — Коли ти приходиш втомлений, я бачу, що ти живий.

Сашко знайшов тимчасову роботу в магазині побутової техніки. Він швидко знайшов спільну мову з колегами, сміявся, коли хтось плутав моделі смартфонів.

— Тут люди інші, — писав він. — Швидкі, впевнені. Наче ніколи не жили під звуком вибухів. Але вони добрі.

Лайма теж «працювала»: вона обійшла кожен куток квартири, запам’ятала всі шафи і полички, навчилася відкривати двері лапою. А ще — зібрала всіх голубів району під своїм вікном.

Іноді вечорами вони збиралися всі разом у Орисі та Олега. Пили чай, ділилися новинами, слухали, як вітер у темні хви­ли шелестить соснами. Олег жартував, що ці сосни — єдине, що нагадує його дитинство.

— Тут інше життя, — казав він. — Але можна звикнути.
— Ми вже звикаємо, — відповідала Орися.

Іноді вони мовчали, довго, просто сидячи поруч. Бо Київ був містом, де слова не завжди були потрібні. Достатньо було того, що вони поруч.

Водночас Вовчанськ не зникав із розмов, думок, снів. Люди писали одне одному звідусіль — з Дніпра, Полтави, Львова, Німеччини, Чехії.

— Ми сьогодні знайшли хліб, — написала жінка з Полтави. — Черга була велика, але я вистояла. А смак… Наче пустий. Це не наш.

І всі троє сиділи з телефонами в руках, відчуваючи той самий біль. Бо хліб, вода, вулиці, дерева — все чуже, навіть якщо добре. Бо своє — там.

Іноді вітер приносив запахи з вулиці — свіжу каву, смажену картоплю, дощ, теплий асфальт. І вони раптом зупинялися на мить, бо на секунду їм здавалося, що це запахи з Вовчанська.