Глава 50

                     Троє серед  Вовчанська 

Місто прокинулося тишею, якої ніхто не чекав. Тиша була неприродною, важкою, такою, що давила на груди. Вона не була мирною — ні, це була тиша втрати, тиша очікування, тиша, що народжує відчуття самотності навіть у компанії. Вчора ввечері остання колона людей залишила Вовчанськ. Автобуси роз’їхалися дорогами, що ще вчора гули дитячими кроками та голосами, і залишили по собі лише пил, порожні шляхи та розбиті спогади.

Через центральну вулицю, де раніше стояли трамваї й продавали гарячі пиріжки, де лунало сміхо дітей і шелестили газети, тепер тягнулися лише порожні сліди шин. Пил здіймався від кожного пориву вітру, заповнюючи повітря сумішшю попелу, осінньої землі й гарячого асфальту. Двері квартир були зачинені, але в кожній залишалося щось: дитяча іграшка під диваном, розстібнута куртка на стільці, кухоль на столі, прибраний поспіхом. Люди їхали, мов тікали від швидкого вогню, і за кілька годин місто з повним серцем стало містом-порожнечею.

І лише троє не поїхали.

Олег.
Орися.
Сашко.

Вони не домовлялися, не зустрічалися наперед — все сталося само собою. Наче місто саме вибрало тих, хто залишиться.

Олег прокинувся раніше за годинник. Він не спав толком, і йому не хотілося спати. Старий матрац скрипів під ним, і це був єдиний звук у квартирі, що колись була наповнена сміхом дітей, запахом сніданку та дзвоном дверей. Тепер усе було тісним, похмурим і порожнім.

Всі сусіди виїхали. Навіть дід Петро з третього поверху, який завжди сміявся: «Хай вони мені заплатять, а я тоді поїду», — покинув місто. Олег вийшов на балкон. Перед ним — безлюдні двори, де колись гралися діти, тепер потріскані, засипані попелом. Вікна навпроти — темні, штори не рушаться. Ніхто ніде не миє підлогу, не сушить речі, не відкриває двері магазину.

Вовчанськ став містом тіней, містом пам’яті, що застигла між минулим і сьогоденням. Він зітхнув і промовив тихо:

— Так… тепер ми тут самі.

У його голосі не було страху. Була лише втома — та сама, яку він носив після кожного рейсу волонтерської машини, після кожної розмови з тими, кого доводилося відправляти на евакуацію. Учора двадцять п’ять людей сіли в автобуси. Деякі плакали. Деякі — мовчали. Деякі — благали:

— Олег, поїхали з нами.
— Не залишайся.

А він лише відповідав:

— Хтось має залишитися.

І він не був один.

Орися відчинила кав’ярню так само, як і завжди. Наче час не зупинився. Наче все нормально. Двері скрипнули, й запах кави заповнив приміщення — але запах був інший. Надто чистий, надто порожній, без домішок людських голосів, сміху, шурхоту паперів чи склянок.

Стільці стояли рівно. На столах лежали серветки. У вазі — сухі квіти, бо живі давно зів’яли під холодом порожніх кімнат. Вона ввімкнула світло, але воно лягло на порожні столики так, ніби підкреслювало пустку.

Вона провела рукою по гладкій поверхні барної стійки й прошепотіла:

— Доброго ранку, мале.

Так вона завжди називала кав’ярню — своє місце сили. Вона не чекала відвідувачів. Вона знала, що їх не буде. Учора бабуся Марфа довго тримала її за руки й казала:

— Їдь з нами, Орися. Ти ж одна тут лишишся.

А Орися усміхнулася й відповіла:

— Я не одна.

В її погляді була рішучість, що оберігала не лише її, а й тих, хто залишився поруч у цьому місті тіней.

Сашко сидів на підлозі своєї квартири. На столі лежав блокнот для логопедичних вправ. Вікно було прочинене, і свіже повітря заходило в кімнату, але воно не приносило життя — лише холод, тремтіння шибок і запах пилу.

Він повільно вимовляв слова:

— Ми… зо… оста… лишилися…

Кожен звук віддавався болем у горлі й голові. Але він продовжував. Тиша між фразами була така густа, ніби заповнювала простір сірим пилом.

Сашко знав, що люди поїхали. Сусіди пропонували забрати його із собою, але він покрутив головою. Трохи роздратовано. Трохи з викликом. Трохи зі страхом.

Внутрішнє щось шепотіло:

— Ти ще потрібен цьому місту. Ти ще не завершив.

Хоча він і сам не знав, що саме мав завершити. Але залишатися — це було єдино правильне рішення.

На центральній площі вони зустрілися так, ніби так і повинно було статися.

Олег ніс два великі ящики з медикаментами — з тих, що залишилися непроданими та незабраними.
Орися несла термос з кавою та коробку печива.
Сашко стояв біля лавки, ніби чекав обох.

Площа була тиха. Надто тиха. Навіть вітер лунав гучніше, ніж людські кроки.

— Привіт, — сказав Олег.
— Привіт, — посміхнулася Орися.
— П… привіт, — видавив Сашко.

Вони подивилися один на одного. Троє людей у пустому місті. Троє, що не втекли.

— Значить, залишилися ми, — сказав Олег.
— Виходить так, — підтвердила Орися.
Сашко тільки кивнув.

Олег поставив коробки на землю.

— Місто не може бути повністю мертвим. Хтось мусить тримати його живим, доки… доки буде за що триматися.

Орися глянула на порожні будинки, на розбиті вікна, на чорний попіл на асфальті.

— Доки ми тут, місто живе, — сказала вона тихо.

Сашко закрив очі й повторив:

— Ми… живемо.

Троє рушили разом по центральній вулиці. Олег ішов попереду. Він добре знав маршрути. Він знав, у яких будинках могли залишитися речі, які потрібні зараз. Де можна знайти інструменти, де працюють генератори, де ще є вода.

Під ногами хрустіло скло. Пил здіймався від кожного кроку. Деякі двері були вибиті, деякі — навстіж відкриті. Вітер гуляв кімнатами, перекидаючи папери, порожні коробки, дитячі іграшки.

— Це дивно, — сказала Орися. — Вчора тут було повно людей, повно голосів…
— А сьогодні — як музей, — відповів Олег.

Сашко торкнувся рукою дверної рами. На пальцях залишився сіруватий пил.

— Як… як с… сон, — сказав він повільно.