Глава 49

            Місто, що навчається жити заново

04:50 — Передсвітання, яке важко назвати ранком

Ніч відступала неохоче. Вовчанськ зустрічав день у стані напівнепритомності: надто багато було зруйновано, надто мало залишилося сил. Темрява відступала повільно, ніби не хотіла віддавати місто холодному світлу.

Повітря було пронизане дрібним пилом. Він піднімався з кожного розбитого будинку, з кожної поваленої стіни, з кожної вирви. Здавалося, що саме повітря зберігало пам’ять про удар, шум, крик.

Олег піднявся раніше всіх. Він сидів на сходах, тримаючи в руках старий ліхтарик. У голові крутилися маршрути: кому сьогодні потрібна вода, кому — ліки, хто залишився без даху після вчорашніх ударів.

Йому було 34, але за ці місяці він постарів на десять років.

Поруч на стільці хтось залишив порожній дитячий пакетик із соком. Ще вчора тут бігали діти. Сьогодні було тихо.

06:10 — Перше завдання дня

Сашко прийшов пішки через напівзруйнований провулок, притримуючи плече. Він майже не спав. Сни розривали його голову, часом перекручували минуле, і він прокидався ніби після удару.

Побачивши Олега, він зупинився.

— Ти… тримався? — вимовив він повільно, напружено.

— Тримаюсь. А ти?

Сашко не відповів. Просто кивнув.

Вони розвернули стару карту міста. На ній червоним були позначені місця, де не можна ходити. Жовтим — небезпечні будинки. Зеленим — те, що ще тримається.

Сьогодні зеленого було мало.

— Почнемо з третього кварталу, — сказав Олег. — Там лишилися без води сім’ї Ісаків та Тарасенків.

Сашко підняв каністру, що майже дорівнювала його вазі.

— Я… зможу.

Олег лише торкнувся його плеча і коротко відповів:

— Я знаю.

08:40 — Місто, що прокидається неохоче

Вулиці все ще були порожніми. Лише поодинокі тіні рухалися між будинками.

Біля бібліотеки люди розводили маленьке багаття, намагаючись приготувати кашу. Дим вився над дахами, і саме це полум’я нагадувало, що тут ще хтось живе.

Орися виносила з кав’ярні казанок з гарячим чаєм. Вона навчилася варити чай із трав, які росли на околицях. І кожен, хто отримував металевий кухлик, ніби трохи оживав.

— Давай сюди, синочку, руки погрій, — говорила вона старому чоловікові, який лишився без пальто, без дому і без сім’ї.

Він сидів, стискаючи палицю, і дивився на чай, ніби той був чимось недосяжним.

— Дякую… — прошепотів він.

— Ми всі разом. Не дякуй. Просто пий.

11:00 — Перші розвідки руйнувань

Гупіт був раптовим. Не таким сильним, як учора, але достатнім, щоб земля легенько здригнулася.

Люди зупинилися.

Галина підняла голову і тихо сказала:

— Це не далеко.

І справді, на сусідній вулиці піднявся дим.

Бригада з п’яти чоловіків побігла до місця вибуху. Прибігши, вони завмерли.

Будинок Павлюків — старий, з товстими стінами, який пережив уже три удари, — цього разу не встояв. Фасад був майже зрізаний. Внутрішні кімнати відкрилися, як ляльковий будинок без передньої стінки.

Речі висіли з розтрощених шаф: сукня, дитячий рюкзак, старі випускні фото.

— Там хтось був? — крикнув Олег.

— Були… — відповів хтось тихо. — Вдома мали бути троє. Мати і двоє хлопців.

Усі замовкли.

Виникла напружена пауза, ніби світ затримав подих.

Сашко тримався за дерево, намагаючись не впасти. Очі наповнилися холодним жахом.

— Можемо… викликати… когось? — видавив він.

— Кого? — гірко відповів хтось. — Ми тепер самі собі всі служби.

14:20 — Пошук тих, хто вижив

Почали розбирати завали. Працювали мовчки, кожен у своєму ритмі. Камінь за каменем. Дослухаючись до кожного скреготу.

І тут з-під плити почувся звук.

Тихий. Ледь відчутний.

Сашко завмер.

— Тихо! — крикнув він. — Слухайте!

Усі притихли.

Під бетонною плитою хтось плакав. Дитина.

— Вони живі! — вигукнув Олег.

Земля під ногами більше не тремтіла. Руйнування перестали існувати. Залишилася тільки одна ціль: дістати їх.

Працювали півтори години.

Врешті вдалося витягнути хлопчика років восьми. Він був у пилюці, подряпаний, але дихав.

— Мама? — запитав він.

— Шукаємо, сонечко, шукаємо, — прошептала Орися, прикриваючи його курткою.

Другого хлопця знайшли ще через двадцять хвилин. Живий. Але дуже слабкий.

Маму знайшли вже під вечір. Вона накрила дітей собою.

15:00 — Година тіні

Після рятувальної операції, після крику, плачу, пилу й моторошного звуку падаючих уламків у Вовчанську настала дуже дивна тиша. Тиша, в якій не було полегшення. Вона була схожа на густу плівку, що накрила місто, коли сонце вперше пробилося крізь дим і зависло низько над руїнами.

Люди повільно розходилися від місця, де розбирали завали. Кожен ніс у собі розбитість від побаченого. Навіть ті, хто не плакав, ішли з порожніми очима.

Сашко сидів на уламку бетонної плити. Він не відчував ваги власного тіла. Руки тремтіли, але не від холоду. Він кілька разів намагався зробити глибокий вдих, але повітря було наче затверділе. Легкі не слухалися.

Олег підійшов до нього, опустився поруч, сперся руками на коліна.

— Підеш зі мною? — запитав спокійно.

Сашко повільно кивнув.

Їм треба було пройти містом і перевірити домівки тих, кого давно не бачили. Інколи люди просто боялись виходити. Інколи вони були… під завалами.

Вони рушили вузькою вуличкою, де колись росли фруктові дерева. Тепер від них лишилися обгорілі стовбури. Вітер пробирався крізь чорні гілки, немов через старі флейти, видаючи низький, протяжний свист.

— Олег… — нарешті вимовив Сашко. — Я… боюся…

— Всі бояться, — відповів той, не зупиняючись. — Але ти сьогодні зробив більше, ніж міг.

Сашко похилив голову. Йому хотілося відповісти, але слова застрягли. Він стискав блокнот так сильно, що руки побіліли від напруги.