Глава 48

                      День, який не закінчується

06:00 — Пробудження і тиша перед бурею

Світанок у Вовчанську був майже прозорим, але холодним. Туман заповнював пусті вулиці, стіни зруйнованих будинків поглинали світло, і місто виглядало спустошеним. Дим із кількох будинків, що ще горіли, піднімався, залишаючи запах попелу та гарячого бетону.

Сашко вже сидів біля вікна. Він відкрив блокнот з вправами логопеда і почав повторювати слова, намагаючись вимовляти їх чітко:

— Ми… т… тримаєм…ся…

Кожне слово давалося важко, але воно означало маленьку перемогу. Його пальці тремтіли, коли він знову записував і перечитував слова. Кожне заняття — це боротьба із минулим, із контузією, із страхом.

Олег виходив на балкон своєї квартири. Він вдягнув куртку поверх футболки і дивився на місто, оцінюючи маршрути доставки гуманітарки. Машини, припарковані біля будинків, були порожні, і лише кілька волонтерів чекали на початок роботи.

— Сьогодні доведеться багато ходити, — сказав він сам до себе, відчуваючи легке напруження у спині.

Орися вже відкривала кав’ярню на центральній вулиці. Підмітала підлогу, розставляла стільці, ставила свіжі квіти у вази. Повітря пахло корицею, теплим молоком і свіжим хлібом. Навіть у цьому хаосі вона створювала маленький острівок спокою.

08:30 — Перша тривога

Сирена завила раптово, різко розрізавши ранкову тишу. Люди зупинилися, замерзлі в русі, хто ховався за стіною, хто присідав біля дверей.

Сашко підстрибнув від звуку. Серце билося шалено, пальці стискали блокнот. Він дивився у вікно: дим здіймався з одного з районів міста, гуркіт вибуху далекий, але глухий.

— Знову… — прошепотів він, обіймаючи коліна.

В кав’ярні Орися спокійно кликала відвідувачів до внутрішнього коридору, де менше вікон, пояснювала, як тримати дітей ближче до себе.

Бабуся Марфа кивнула, діти притискалися до матусь, а люди вчились швидко і без паніки рухатися до безпечних місць.
Добре, я розпишу кожен із зазначених часових проміжків максимально детально, додаючи імена, емоції, вибухи, тривогу і взаємодію мешканців Вовчанська.

Після чергового гуркоту вибуху мешканці, хто не зміг залишитися в кав’ярні, ховалися в підвалах. Там було темно, тісно і душно, запах пилу і бетону змішувався із запахом людського поту.

Сашко сидів біля стіни, обіймаючи блокнот і зосереджено повторюючи складні слова. Кожен звук за межами підвалу змушував його серце калатати швидше.

— Ми… трим…аємось… — тихо повторював він, — Ми… тримаємось…

Олег стояв у кутку підвалу, тримаючи коробку з ліками. Він роздавав аптечки, допомагав бабусям і дітям пристосуватися, показував, де можна присісти, а де триматися подалі від стін, що могли обсипатися.

— Не панікуйте, — говорив він, розподіляючи воду та теплі ковдри. — Ми разом, і ми переживемо цей день.

Орися принесла гарячий чай у термосах. Вона мовчки проходила між людьми, перевіряючи, чи всі мають теплі речі. Діти прилипали до її рук, немов до останньої надії, дорослі мовчки дивилися на неї, вдячні за її спокій.

Вибухи досі долинали здалеку. Кожен гуркіт піднімав пил із зруйнованих вулиць, але тут, у підвалі, люди трималися одне одного, мовби цупко притискаючи до серця місто, яке вже не було таким, як раніше.

В кав’ярні Орися намагалася зберегти відчуття життя. До неї зайшли троє медиків із лікарні, дві молоді матері з дітьми і кілька старших жінок, які вирішили тимчасово залишитися тут, аби перечекати гуркіт вибухів.

— Як ви тримаєтеся? — запитала Орися, подаючи гарячий чай.

— Знаєте, дивно… але поки ви тут, здається, що місто ще живе, — тихо відповіла одна з жінок.

Сашко сидів у кутку, його блокнот стояв на колінах. Він повторював слова вголос, роблячи невеликі паузи після кожного. Деякі слова давалися важко, але він не здавався.

За дверима пролунало ще кілька вибухів. Люди здригнулися, але залишалися на місці. Орися пояснювала, куди краще стати, куди пересунути дітей, хто і як може тримати під контролем власний страх.

Олег зайшов ненадовго, перевірив волонтерів, що несли пакунки з гуманітаркою, і тихо кивнув Орисі.

— Все добре, ми справляємося, — промовив він, але його очі дивилися у вікно, туди, де дим ще піднімався над містом.

Кожен ковток чаю, кожне слово в блокноті Сашка, кожен погляд Олега — це маленький клаптик життя, який місто тримало серед руїн.

Вулиці поступово порожніли. Хтось наважувався пройти до магазину, хтось лише перевіряв, чи можна вийти за водою.

Сашко сидів біля вікна, дивлячись на порожні вулиці. Він знову повторював слова, тепер тихіше, майже собі під ніс. Його пальці гралися олівцем, перегортаючи сторінки блокнота.

Олег із групою волонтерів розвозив гуманітарку у райони, де будинки ще були придатні для життя. Декілька разів земля здригалася від вибухів десь далеко. Він глибоко зітхав, розподіляючи медикаменти, перевіряючи дітей і старих.

На околиці міста його зустріла жінка з малим сином на руках. Вона дивилася на нього, і в її очах була подяка, що словами не передати.

— Ми ще тримаємось, — тихо сказав Олег, передаючи воду і їжу. — Ми ще тримаємось.

Сашко вирішив вийти на коротку прогулянку. Він йшов по тротуару, стискаючи блокнот. На нього дивилися з цікавістю діти, що грали біля зруйнованих лавок. Він подав їм м’яч, тихо промовивши:

— Д…д… тримайте…

Їхня проста усмішка дала йому відчуття маленької перемоги.

Олег розвозив допомогу далі, а вибухи лунали то ближче, то далі. Кожна тінь здригала від страху, але волонтери працювали, не зупиняючись.

В кав’ярні Орися закінчувала приготування вечері для тих, хто не міг дістатися додому. Кожен шматок хліба, кожна чашка чаю давала людям відчуття, що місто ще живе.