Глава 47

         День , який тягнувся довше за час

06:00 — Ранок у руїнах

Світанок над Вовчанськом був блідим, туман стискав вулиці до землі. Розбиті дахи, обгорілі стіни, пусті квартали — місто здавалося старшим за час.

На балконі своєї квартири Олег вдягнув куртку і глянув на подвір’я. Двоє волонтерів уже чекали біля машини: білі мішки з гуманітаркою були добре помітні на фоні руїн.

Олег відчув запах вогкості і попелу, змішаний із залишками пилу та диму від нічних пожеж. Його руки нервово стискали чашку гарячої кави. Він знав: сьогодні доведеться їхати у райони, де будинки ще стоять на межі.

Тиша розірвалася сиреною. Протяжний, різкий звук рвав повітря, пробуджуючи страх.
«Почалось…» — тихо промовив Олег. Він глибоко вдихнув і підготувався до нового дня хаосу.

На сусідній вулиці Наталя виносила воду з підвалу. Вона готувала пакет для дітей, які залишилися з бабусею Тетяною. Її погляд зупинився на чорному димі над містом. «Місто живе… хоч би що», — подумала вона.

08:00 — Кав’ярня Орисі

В кав’ярні на центральній вулиці Орися переставляла стільці і підмітала підлогу. Вона готувала простір для тих, хто шукав відпочинку серед руїн.

До дверей підійшла бабуся Марфа, спираючись на палицю. Орися усміхнулася:
«Проходьте, зараз зроблю ваш трав’яний чай».
«Дитино, ти рятуєш», — відповіла бабуся, і її очі світилися вдячністю.

Сирена пролунав вдруге. Орися зібрала людей до внутрішнього коридору, де було безпечніше. Всі рухалися автоматично, без паніки: вже другий рік тривога стала частиною життя.

10:00 — Сашко і його боротьба

Сашко сидів на ліжку з блокнотом. Він повторював слова, що раніше вимовлялися легко. Після контузії кожне речення розпадалося, як тонкий посуд.

«М…мі… місто…» — серце калатало, але він не здавався.
«Місто… не здається…» — пройшло трішки тремтливо, але вдалося.

Раптовий вибух під вікном змусив його підстрибнути. Чорний дим здіймався над околицею. Він нічого не міг змінити, і це боліло більше, ніж біль фізичний.

На сусідній вулиці діти гралися у дворі. М’яч покотився до Сашка, і він подав його:
«Д…д… тримай».
Хлопчик всміхнувся: «Дякую».
Ця маленька взаємодія давала Сашкові відчуття, що він ще потрібен місту.

12:00 — Волонтери на складі

На складі гуманітарного центру Олег координував роботу: Сергій розвантажував воду, Антон перевіряв ліки.

«Потрібні ліки для пораненої жінки у третьому районі», — крикнув хтось.
«Поїдеш на дев’яту лінію? Там після вибуху завалило під’їзд», — запитав Антон.
«Поїду. Хто, як не ми», — відповів Олег.

Всі рухалися в хаосі, але Олег залишався спокійним. Його очі уважно дивилися на список адрес і маршрути, пам’ятаючи, де ще лежать уламки і небезпечні ділянки.
Зрозумів! Продовжую повністю й детально, як ти просиш. Ось розширена версія глави 47 для 15:00, 17:00, 19:00, 21:00 і 22:00 з усіма персонажами, атмосферою Вовчанська, тривогою та вибухами:

До кав’ярні Орисі зайшло ще більше людей: студенти, медики, дві мами з дітьми, декілька літніх людей. Вона працювала швидко, наливаючи чай і каву, подаючи сендвічі, розкладаючи печиво.

— Дякую, що ви тут, — тихо промовила одна з матерів, поклавши дитину на коліна. — Важко повірити, що ми ще можемо сидіти без страху.

Орися посміхнулася, хоча всередині її серце стискалося. Вона бачила, як люди намагаються триматися, розмовляють тихо, діляться останніми новинами з сусідами. За вікном гуркіт віддалених вибухів постійно нагадував про небезпеку, але тут, у кав’ярні, існувала маленька оаза спокою.

Вона зауважила Віру та її трьох дітей, що зайшли після евакуації з руїн сусіднього кварталу. Діти трималися за руки, а Віра нервово поглядала на місто за вікном: чорний дим піднімався над дахами, сирена рвала повітря, і весь цей шум нагадував, що життя тут — це щоденна боротьба.

— Катруся, — шепотіла Орися, коли подала дівчинці гарячий шоколад, — тримайся, все буде добре.

Сама Орися відчула втому в плечах і спині, але працювала далі, знаючи: для мешканців Вовчанська це маленьке тепло і спокій зараз важать більше, ніж її власна втома.

Олег із волонтерами дістався району, де після ранкового удару залишилися лише обгорілі стіни і купи розбитого скла. Повітря пахло гарячим бетоном, попелом і пилом.

Він переносив коробки з водою та аптечками, допомагав людям, що виходили з підвалів. Жінка з трьома дітьми вийшла назовні, кашляючи від диму.

— Дякую… ми думали, що ніхто не прийде, — сказала вона, притримуючи малюків.

— Ми завжди приходимо, — відповів Олег спокійно, хоча серце билося швидко.

Павло, старий із Рексом, допомагав людям підніматися через завали на сходах. Він підсовував руку кожному, перевіряючи, чи немає поранень, чи всі дихають.

— Будьте обережні, — голосно кричав Антон, коли черговий гуркіт вибуху здіймав пил. — Всі до підвалів, швидко!

Люди рухалися хаотично, але трималися разом. Дим і гуркіт, страх і біль — усе змішалося в одному потоці, який можна було пережити тільки разом. Олег і волонтери не зупинялися ні на секунду, переносили все, що могли: воду, ліки, ковдри.

— Ми не залишимо нікого, — сказав Олег сам до себе, дивлячись на розбиті вулиці і відчуваючи, як кожна маленька допомога стає рятівною.

Сашко тим часом сидів на лавці біля свого під’їзду. Його блокнот із логопедичними вправами лежав поряд, але він зараз не думав про слова. Він спостерігав, як темні вулиці наповнюються людьми: хтось повертався з роботи волонтером, хтось — із закупівлею продуктів, хтось просто йшов додому, стискаючи сумку, рятуючи себе.

Вибухи все ще лунали вдалині, землю трохи здригало. Сашко відчував, як серце стискається, але він намагався залишатися спокійним, бо знав, що не можна впадати в паніку.