Глава 44

                            День після свя

Зранку квартира виглядала так, ніби саме повітря ще спало. Холодна зимова тиша огортала все довкола: порожні склянки на столі, м’які тіні від гірлянди, яку ніхто не вимкнув учора, і зім’яті серветки, схожі на маленькі забуті хмарки після довгого вечора.

Орися прокинулась першою. Сонце ще не піднялося, але небо світліло — бліде, зимове, з відтінком синяви, який буває тільки після сніжної ночі. Вона лежала кілька хвилин, слухаючи:

— тихе дихання Олега поруч, — потріскування старих труб, — як вітер торкався підвіконня.

В кімнаті пахло вчорашнім святом: цитрусовою гірляндою, теплом людей, ароматом випічки, яку приносили друзі, і трохи — шампанським. На підлозі лежав конфетті, який чіплявся до шкарпеток.

Олег перевернувся на бік і торкнувся її плеча долонею — повільно, м’яко, ніби не хотів порушити той затишок, що завис у кімнаті.

— Ммм… як ти? — запитав він сонним голосом. — Я б ще поспала… але подивись, — вона жестом показала на кімнату.

Олег відкрив очі, глянув і тихо засміявся.

— Ух… ну, наче й не так погано. Буває й гірше.

Вони лежали ще трохи. Вчора було багато гостей — рідні, друзі, сусіди, знайомі з кав’ярні. Була музика, сміх, історії, подарунки й теплі обійми. Тепер у тиші це здавалося недосяжною казкою, хоча пройшло лише кілька годин.

Орися торкнулася його руки.

— Вихідний же. Давай не поспішати. — А хто прибирати буде? — Святий дух і зимова магія. — Ти оптимістка, — усміхнувся він.

Вони піднялися лише тоді, коли за вікном почали чутися перші кроки мешканців міста, які поспішали на роботу.

Кухня виглядала так, ніби в ній жили кілька окремих світів: чашки з чаєм, який так і не допили; тарілки з крихтами торта; половина салату, забута у мисці; і подарунки, розкладені на підвіконні.

Орися закотила рукави.

— Почнемо?

Олег узяв пакети для сміття.

— Капітане, ваш наказ?

— Збираємо все, що не блищить і не пахне ваніллю.

Він засміявся і взявся до роботи. Деякі моменти навіть здалися кумедними:

• чашка, яка невідомо як опинилася за фіранкою
• серветка, що прилипла до батареї
• шкарпетка друга Олега, яка лежала під столом
• кулька, що самостійно плавала по підлозі від будь-якого подиху повітря

— Це був гарний вечір, — сказала Орися, витираючи стіл. — Найкращий за весь рік, — погодився Олег.

Він підійшов до неї ззаду, обійняв, поклав підборіддя їй на плече.

— Я люблю, коли після свята лишається стільки… слідів. Це як доказ, що було добре.

— Було добре, — тихо повторила вона.

Їх побут був простим, але рідним — коли руки працюють разом, коли побутові дрібниці не дратують, а навпаки зближують.

Позаду вікон проходили люди. Хтось ніс пакети, хтось поспішав до маршрутки. Двірник чистив доріжку від свіжого снігу. Діти сміялися, перекидаючись сніжками.

Місто жило своїм звичайним ранком.

Коли квартира стала чистою, вони вдяглися тепло й вирішили вийти прогулятися — просто так, без плану.

Місто було у м’якому зимовому тумані. Сніг падав великими пластівцями, що липли до пальт і шарфів. Люди йшли у своїх справах, продавчиня з квіткового кіоску подавала комусь маленьку ялинку, а пес бігав за голубами, роблячи довгі сліди на білому настилі.

— Дивись, як сьогодні тихо, — сказала Орися. — Холод з’їв шум, — відповів Олег. — Мені подобається.

Вони зайшли в кав’ярню на розі, не в їхню — іншу, сусідську, бо у Орисі сьогодні вихідний.

Там було тепло. Пахло шоколадом, корицею, якимись зимовими мріями.

Вони сиділи удвох, як звичайні відвідувачі, а не як власники кав’ярні. Слухали, як бариста розповідає комусь про новий десерт, а за сусіднім столиком пара сперечається, чи варто купувати другу ялинку «для атмосфери».

Олег дивився на Орисю довше, ніж зазвичай. А вона — на нього.

Серед зими в них була своя окрема тепла погода.

Сирена почалася раптово — різко, розриваючи м’якість зимового повітря.

Кав’ярня стихла. Люди підвели голови. Хтось забрав дітей на руки. Хтось одразу набрав чоловіка.

Орися стиснула пальці Олега.

— Пішли? — запитала вона. — Так.

Вони вийшли разом і спустилися до найближчого укриття — підземного переходу, який мешканці облаштували ще навесні. Там уже були люди:

• бабуся в пуховій куртці
• студент з рюкзаком
• дівчина, що тримала у руках термос
• чоловік, який дивився новини на телефоні

Усі мовчали. Тільки сирена ззовні нагадувала про небезпеку.

Олег тримав Орисю за руку. Вони стояли тихо, але разом — це давало спокій.

— Як думаєш, швидко закінчиться? — прошепотіла вона. — Головне, що ми разом.

Вона притулилася до нього плечем.

Через двадцять хвилин сирена стихла, і мешканці почали підніматися на поверхню.

Місто здавалося трішки сумнішим, але живим.

Вдома було тихо.
Занадто тихо — але приємно.

Орися завела чайник, Олег розпалив свічки на столі, щоб зробити повітря м’якшим.

— Я так люблю, що ми вдвох, — сказала вона. — Я теж.

Вони сиділи на кухні, пили чай, дивилися на засніжений двір і просто мовчали. Ця тиша після тривоги була особливою — неважкою, а необхідною, наче ковдра, яку хтось дбайливо накриває на плечі.

Олег готував вечерю.
Орися різала овочі.

Розмови були простими:

— Треба купити нові рукавички.
— У бабусі з другого поверху знову заїло двері.
— Сьогодні дуже красиве небо.

Простота — це теж любов.

Вони їли повільно, сміялися, згадували вчорашній вечір. Пам’ятали, як двоюрідний брат Олега намагався співати, а подруга Орисі так танцювала, що ледве не перекинула вазу з квітами.