Глава 43

      День , коли серце міста б'ється тепліше 

9:00  — Ранок , що пахне теплом і випічкою

У цей день Орися прокинулася першою.
Звично — тихо.
Над містом ще висів срібний туман. На вікні — ніжні візерунки морозу, ніби хтось намалював їх тонким пензлем.

Олег спав поруч, закривши півобличчя ковдрою. Його волосся стирчало у різні боки, а рука була простягнута до Орисі — як завжди, ніби навіть уві сні він хотів знати, що вона поруч.

Її серце м’яко стиснулося.

Сьогодні — їхня річниця весілля.

Вона обережно встала, щоб не розбудити його, накинула теплий кардиган і пішла на кухню.
Увімкнула світло — м’яке, жовте.
Дістала з холодильника тісто, яке замісила ще вчора. Вона хотіла приготувати свіжі круасани, бо знала: для Олега це особливий смак — «запах дому», як він колись сказав.

Піч потріскувала, прогріваючись. Магазини ще були зачинені. Двір під вікнами тільки почав прокидатися — двірник стукав лопатою по льоду, сніг повільно сипався з неба.

Лайма, що завжди приходила до них у гості, сьогодні теж була тут. Сашко залишив її на день — «щоб вам було веселіше», — сказав він учора.
Кішка вмостилася на теплій ковдрі й мружила очі від задоволення.

Через кілька хвилин на кухні запахло свіжою випічкою.

Олег прокинувся саме від цього запаху.

— Боже, — пробурмотів він, виходячи напівсонний, — ти так знущаєшся з мене чи просто дуже сильно мене любиш?

Орися засміялася: — А ти як думаєш?

Він обійняв її ззаду й поклав підборіддя на її плече.
Тепло.
Рідно.
Правильно.

Це був добрий початок їхнього зимового дня.

11:00 — Місто вітає їх так, як уміє

Вони вийшли на прогулянку.
Сніг падав густо, повільно, великими пластівцями — ніби хтось присипав місто м’яким цукром.

Вулиці були вже майже чистими: двірники закінчували роботу, магазини відкривалися, кав’ярні розігрівали свої маленькі світи тепла.

Олег і Орися йшли, тримаючись за руки.
Вони не поспішали — день був їхнім, вільним, спокійним.

На ринку продавчиня квітів, старша пані з добрими очима, впізнала їх.

— О! Молодята! Давно не бачила вас разом!

— У нас сьогодні річниця, — сказала Орися.

— Нічого собі! То беріть! — і вона простягнула Орисі невеликий, але дуже гарний букет з білих хризантем. — Це вам, без грошей. За щастя.

Орися розгублено посміхнулася.
Олег подякував і взяв букет, щоб нести сам.

Діти на майданчику каталися на санчатах.
Собака сусідки Галини Петрівни мчав попереду, виляючи хвостом.
На зупинці хтось слухав гучну музику й танцював, ніби не боявся морозу.

Місто дихало разом з ними.
Місто святкувало разом з ними.

14:00 — Підготовка до вечора

Олег повернувся додому раніше, бо хотів щось приготувати.
Він ходив кухнею, бурмотів під ніс, розкладав інгредієнти, забував, де що лежить.

— Орися, де ти ховаєш той ніж?
— У шухляді, де він завжди був.
— А-а… ну так… — він почухав потилицю.

Вона спостерігала й ледь не сміялася.

У цей час Лайма сіла на його рюкзак і не дозволяла прибрати. Вона поводила себе як господиня — і це тільки додавало теплоти.

На плиті кипів бульйон.
У духовці щось шкварчало.
Кухня дихала ароматами святкового вечора.

Орися дістала гарний посуд.
Розвісила гірлянду.
Забрала зі столу старі серветки й поклала нові — білі, з маленькими срібними зірками.

— Ти хвилюєшся? — запитала вона.

— Трошки, — чесно відповів Олег. — Я хочу, щоб їм було добре. Щоб вони відчули, що… ми щасливі.

— Ми і є щасливі, — тихо сказала вона.

Він посміхнувся так, як робив це тільки поруч з нею.

17:00 — Гості, сміх, тепло

Першими прийшли друзі:
Катя з чоловіком, які завжди приносили смаколики.
Андрій, що любив розповідати історії так, ніби він ведучий вечірнього шоу.
І навіть Сашко, тихий, скромний, з Лаймою на руках.

— В-в-вона н-н-нудьгувала, — сказав він, простягаючи кішку Орисі.

Лайма одразу побігла на кухню й понюхала кожну тарілку.

Родичі приїхали трохи пізніше — із сміхом, теплими обіймами, подарунками, домашніми пирогами.

Квартира ожила.
Заговорила.
Засміялася.

На вулиці йшов сніг, а всередині було тепло, світло і надзвичайно затишно.

19:00 — Тост, який запам’ятовується

Олег підняв келих.

— Я скажу коротко. Бо якщо довго, то точно забуду половину. — усі засміялися. — Я хочу, щоб ви знали: цей рік був непростим. Але… він був щасливим. Бо ми пройшли його разом.

Він глянув на Орисю так, ніби бачив її вперше.

— Ти — найкраще, що зі мною трапилося. І я хочу ще сто таких років. Навіть якщо ти знову змусиш мене пекти торт.

— Олег! — Орися засміялася.

Гості теж.

А Сашко тихо, але щиро аплодував.

21:00 — Коли вечір торкається серця

Світло стало м’якшим.
Гості сиділи на килимі, дивилися старі фотографії, згадували перші зустрічі, перші розмови, перші моменти сімейного життя Орисі та Олега.

Сашко гладив Лайму, яка вляглася у нього на грудях.
Він слухав інших, і в його очах було видно: він радіє просто тому, що тут.

З вікна було видно засніжене місто.
Будинки світили теплими вогниками.
Десь на вулиці хтось сміявся.
Хтось ішов додому, несучи пакет із подарунком.
Хтось катав дитину на санчатах.
Хтось цілувався під ліхтарем.

Місто жило.
Місто святкувало.

Зараз розпишу ОСТАННІЙ розділ глави про річницю так, як ти просила: детально, атмосферно, з акцентом на Орисю, Олега, їхніх близьких і мешканців міста.
Структуру збережу — окремі часові відрізки, зима в місті, спокійний стиль.