Глава 42

             День, що дихає разом із містом 

Сашко прокинувся так, ніби хтось тихо торкнувся до його плеча, хоч у кімнаті нікого не було. Темрява вже не була цілковитою — надворі зимовий ранок починав освітлювати сірими відтінками стіни й стелю, але сонце ще навіть не думало підніматися.

Першою ворухнулася Лайма. Її маленьке тільце у теплій ковдрі виглядало як м’яка хмаринка. Вона підняла голову, поворухнула вухами й довго, уважно дивилася на нього, ніби запитувала:
«Ну що, знову новий день?»

Сашко потер очі, протягнув руку й легенько погладив її між вухами.

— Д… д… добрий… ранок, — видихнув він.

Лайма відповіла тихим, оксамитовим «мррр», перетворюючи це слово на найлагіднішу музику.

Кімната була напівхолодною. Стара батарея лише зрідка клацала, ніби зітхала, намагаючись зібрати сили, щоб хоч трошки зігріти простір. На підлозі лежав його теплий килимок, який він ставив ще влітку — а тепер він рятував ноги від ранкової прохолоди.

Він повільно вдягнув свій сірий светр, який носив уже майже три роки. Светр був потертий, але улюблений — у ньому він почувався спокійно. Навіть впевнено.

Підійшов до вікна, підняв штору.

Місто лежало у ранковому тумані.
Дахи — вкриті рівним шаром снігу.
Вікна — темні, деякі — з блідим світлом нічників.
Дим із труб здіймався тонкими стовпчиками.

На вулиці не було жодної людини. Лише один ранній трамвай повільно проповзав по колії, виблискуючи світлом фар у білій імлі.

— Сьо… сьогодні… н-н-новий… день… — прошепотів він, ніби сам собі.

Лайма потерлась головою об його ногу.
Наче підтверджувала:
«Так. Починай.»

Одягався Сашко не поспішаючи — він завжди КРАЩЕ почувався, коли давав собі час. Рухи були спокійними, м’якими.

Шарф — акуратно.
Шапка — рівно.
Рукавиці — на обидві руки, перевірити, чи не діряві.

Лайма ходила навколо нього колами, інколи торкаючись мокрим носом до його пальців, ніби подбадьорювала його вперед. Вона завжди “проводжала” його до дверей, а потім сідала під ними й ще хвилину-другу слухала, як він спускається сходами.

На вулиці холод одразу вжалив у щоки.

Сніг був розсипчатий, хрусткий.
Повітря — крижане й чисте, як після довгого мовчання.
Ліхтарі відкидали довгі тіні, що тягнулися по білих доріжках.

Сусідка з першого поверху саме виходила вигуляти кота в переносці. Побачивши Сашка, привітно посміхнулась.

— Ой, знову ранесенько, Сашку?
— Р-ранесень…ко, — кивнув він, опустивши очі.

Двірник Опанас Петрович згортав сніг і жартував до всіх, хто проходив:

— О, молодець! Зранку мороз — значить, день буде чесний!

Сашко посміхнувся кутиками губ. Він любив ці дрібні зустрічі. Вони робили ранок більш живим, теплим — навіть коли мороз стискав пальці.

Двері кав’ярні тихенько дзеленькнули.
Сашко відчув, як тепле повітря огортає його, ніби м’яка ковдра.

Всередині пахло свіжою випічкою — булочками з корицею, круасанами, медом і молоком. У повітрі стояла м’яка музика — старий зимовий джаз.

Орися стояла за баром, у світлі лампи, яке падало на її волосся з золотавими відблисками. Вона щось перемішувала у глечику, потім виливала молоко у чашки тоненьким струмком, роблячи красиву пінку.

Коли побачила Сашка — очі м’яко засвітилися.

— Привіт, Сашку. Мороз сильний?
— М… м… моро-зний… — кивнув він.

— Сідайте. Я зараз зроблю тобі чай.

Вона ЗАВЖДИ давала йому чай — вона знала, що кава йому сильна, що від неї він хвилюється. Чай був теплим, ніжним, з легким запахом чебрецю.

Лайма одразу застрибнула на підвіконня, згорнулася там клубочком і почала спостерігати за людьми, що заходили й виходили.

Сашко любив дивитись на Орисю, коли вона працювала.
Вона рухалась легко, майже невловимо:
— поправляла волосся,
— ставила чашки,
— посміхалася відвідувачам,
— жартувала з дітьми.

Іноді він уявляв, як Олег зараз стоїть у себе на роботі — може, щось комусь пояснює, комусь допомагає. І одразу думка зникала, лишаючи теплий слід.

Кав’ярню переповнило людьми так швидко, що Сашко навіть здригнувся.
Хтось голосно говорив по телефону.
Хтось сміявся.
Хтось розливав собі сахар у каву з таким гуркотом, що аж ложки дзвенділи.

Сашко не любив гучність, тому лише кивнув Орисі, тихо підвівся й вийшов надвір.

Сніг падав густий, лапатий, як у старих зимових мультфільмах.
Місто ожило.

На зупинці хтось сварився:

— Ну скільки можна чекати того автобуса?!

Біля кіоску продавали гарячі пиріжки, і над ними йшла пара.
Діти у дворі вже ліпили нового сніговика.

— Дядь, поможеш? — гукав хлопчик.

Сашко розхвилювався, заїкання посилилося, але… він підійшов.

— Н-н… н-н… ніс?
— Ага! — засяяли діти.

Він приробив морквину так рівно, що діти аж підскочили від радості.

Біля під’їзду Лайма вже бігала по снігу — вона завжди прослизала у двері слідом за ним.
Вона ловила лапками сніжинки, які тільки-но падали на землю,
пурхала за ними,
котилася у замет,
потім стрибала на лавку, маленька і пухнаста.

— Ох, яка ж вона в тебе гарна, — сказала сусідка Катерина Іванівна.
— В-ва… ваша киця — як… як с-сонце, — відповів Сашко.

Він посміхався, дивлячись, як Лайма грається.
Вона була його теплом, його маленькою підтримкою, світом, який не вимагав від нього жодних правильних слів.

Удома пахло теплом і тишею.

Сашко приготував простий обід — гречку й чай. Лайма тим часом сиділа поруч, уважно дивлячись, як він їсть, і тихо муркотіла.

За вікном місто ставало зимовим і повільним.
Люди поспішали, а вітер піднімав сніжинки у вихорі.
Сашко сидів і думав.