Глава 41

            День Сашка та мешканців міста

Ранок. Місто ще не прокинулося, але вже живе своїм ритмом

Ранок у тому зимовому місті завжди починався повільно.
Наче саме місто довго протирало очі після холодної ночі, потягувалося засніженими дахами і лише тоді розкривало очі — вогниками у вікнах.

У цей ранок Сашко прокинувся раніше, ніж зазвичай.
Було ледь шоста — ще темно, ще не дзвеніли трамваї, ще не метушилися люди на зупинках.

У його маленькій кімнаті пахло теплим пледом, старими книжками і… кішкою.

Лайма лежала на ковдрі біля його ніг, згорнувшись клубком так щільно, ніби була частиною пледа. Її шерсть тихенько підіймалася і опускалася з кожним подихом. Упізнавши, що він ворухнувся, вона підняла голову, кліпнула очима і протягнула лапу, торкнувшись його пальців.

— Д… д… добреее… — пробурмотів він, і м’яко посміхнувся.
Йому завжди було легше говорити з Лаймою — вона не перебивала, не чекала правильних слів, просто слухала.

Сашко підвівся, ще трохи сонний, і відчув холод під ногами — підлога була крижана, бо батареї погано гріли. Лайма відразу підскочила і пішла за ним, хвіст трубою, обминаючи його ноги на кухні.

Увімкнув чайник.
Він зашипів, загудів, немов теж змерз за ніч.

Сашко зробив чай, налив Лаймі у миску тепле молоко, а сам притулився до вікна й дивився, як місто поволі оживає:
один вогник у сусіда навпроти,
другий — у старенької Ніли Петрівни на третьому,
третій — у кіоску з хлібом.

У голові він прокручував свій день. Він завжди так робив — від ранку й до вечора, бо так було спокійніше. Коли знаєш, що йде попереду, язик менше плутається, думки менше стрибають.

— Н-н-на… сьо… сьогодні я.. з-з-зніму ві-д-е-о… — прошепотів він сам собі.

Лайма потерлася об його ногу, ніби погоджувалася.

Сашко любив знімати відео — короткі, тихі, про котів у дворі, про сніг, про ранки міста. Люди писали йому теплі коментарі, що його відео “заспокоюють”, “гріють”, “нагадують про справжнє”. Він ніколи не думав, що може на когось впливати такою маленькою справою.

Він вдягнув теплу шапку, рукавички, шарф, узяв телефон і вийшов у двір. Лайма проводжала його до дверей, жалібно нявкаючи, наче знала — повернеться нескоро.

Мешканці міста: ранок зимового руху

На вулиці ще не світало. Сніг хрустів, мороз покусував щоки. Холодний туман висів між будинками, і світло ліхтарів пробивалося крізь нього, мов крізь молоко.

Сашко йшов повільно, час від часу діставав телефон і знімав:

— перший трамвай, що їхав з пустим салоном,
— жінку, яка годує бездомних голубів,
— двірника в старому кожусі, який посміхнувся йому крізь пару, що йшла з рота.

— Д… д… добрий ранок… — тихо сказав Сашко, проходячи повз.
Двірник махнув рукою:
— І тобі, хлопче. Морозно сьогодні.

Згодом місто почало прокидатися активніше. Люди вибігали з під’їздів, ловили маршрутки, ковзали по льоду, сварилися з гололедом. Волонтери в центрі роздавали гарячий чай.

Сашко знімав усе — дрібниці, які більшість не помічає.

Йому подобалося бачити у людях просте: як мама поправляє дитині шапку, як чоловік ділиться яблуком із бездомним psом, як бабуся тримає у руках квіти, бо “йде на могилу до діда”.

Усі вони — частина міста, його ритму.

Сашко зупинився біля лавочки й витер рукавицею камеру.
— Н-на… на сьогодні… ц-цього… до-досить, — пробурмотів він.
І пішов додому — зробити монтаж, перекинути кадри, погодувати Лайму й трохи перепочити.

Полудень. Затишшя й тиша

Після обіду місто вляглося — ненадовго, але помітно.

У квартирі було тепло. Лайма одразу застрибнула йому на коліна, коли він сів за стіл монтувати відео.

— Ти ж знаєш… — усміхнувся він, — що я так н-н-не зможу працювати?

Вона муркотіла, а він злегка штовхав її пальцем у бік.

Відео вийшло простим, теплим.
Про трамвай, про голубів, про перехожих.
Про ранок зимового міста.

Він виклав його — і вже за хвилину посипалися лайки, теплі слова.
Хтось написав:
“Твої відео — найтепліші серед зими.”

Сашко почервонів. Він ніколи не знав, як реагувати на такі слова.

— Дя… дя… дякую… — прошепотів у порожню кімнату.

Лайма потерлася щокою об його руку — мовляв, я теж дивилась.

День, що рухається далі. Зміни у місті

У другій половині дня Сашко знову вийшов.
Потрібно було:

— забрати посилку на пошті,
— зайти у магазин по корм для Лайми,
— прогулятися містом, бо думки краще рухаються, коли рухається тіло.

У місті тим часом ставало шумніше. Люди збиралися у черги, діти ліпили сніговиків, водії чистили машини від снігу великими щітками.

— С… с… сьогодні ожеледиця, — попередив Сашка дід Михайло з третього під’їзду.
— Я… я… я б… б-б-буду о-о-обережно…

На пошті було людно, але спокійно.
Сашко мовчки показав смс, щоб не вимовляти номер відправлення. Черга не квапила його, люди стояли закутані, з теплими носами й червоними руками.

Після магазину він пішов довшим шляхом — через парк.
Там завжди було тихіше.

Голуби сиділи на гілках, пухнасті, схожі на маленькі грудочки.
Підлітки каталися на санчатах.
Хтось вигулював золотистого ретрівера, який радів снігу, як дитина.

Сашко знімав кожну мить.
Він не говорив багато, бо на холоді його заїкання ставало сильнішим. Але йому й не треба було багато слів — місто говорило за нього.

Вечір. Місто повільно закриває очі

Коли почало темніти, Сашко повернувся додому.

Лайма зустріла його біля дверей — муркотінням, скаргами, як завжди.
Вона ходила за ним хвостом, поки він розкладав покупки, вдягав домашній светр, кидав шкарпетки до кошика.

Вечір у місті був тихим — сніг поглинув майже всі звуки.

Сашко сів біля вікна.
Чай у кружці димів.
Лайма спала на подушці, підібгавши лапки.

Він дивився на будинки навпроти:
хтось прикріплював гірлянду,
хтось сідав за вечерю,
хтось просто стояв біля вікна так само, як він.