Глава 39

 Місто, що прокидається між тінями і тривогами

Ранок у місті почався не з пташиного співу — його давно вже перебили трамваї, що ще сонні, брязкали по коліях, і далеке, нерозбірливе гуління машин, які виїжджали на роботу. Над дахами клубочився ранковий дим — свіжий, холодний, із запахом мокрих дров і тріски, що ще тліла в печах.

У під’їзді хтось топтався вже з шостої ранку. Старенький сусід з третього поверху важко дихав, спускаючись сходами, його кроки звучали як відлуння у вузькому коридорі. Молода мама на другому поверсі збирала дитину до садка, вперше за довгі тижні без плачу, намагаючись прискорити повільний ранок. Десь у коридорі здригнулася ржава батарея — ніби хтось невидимий зачепив її плечем.

Орися прокинулась від клацання електрочайника. Світло сьогодні було, принаймні до десятої ранку. Вона ненадовго прикрила очі, вдихнула запах кави, що повільно просочувався до кімнати, і потягнулася під теплою ковдрою. Десь у думках миготіла легка тривога: графік відключень світла, новини про військових, повідомлення про повітряну тривогу, що іноді несподівано спалахувала, як маленький червоний маяк у буденному дні.

— Сьогодні обмеження світла на шосту годину, потім десята, потім півтори години без електрики… — подумала вона, переглядаючи роздрукований графік. І все одно, хоча це стало звичним, відчуття нестабільності не зникало.

Олег стояв біля столу у футболці й светрі, обережно помішуючи ложку в чашці, ніби боявся порушити ранкову тишу. Його думки вже прокручували робочий день, списки справ, дзвінки, зустрічі, а ще — маленька тривога за місто, за людей, за все, що відбувається за межами їхнього будинку.

— Ти прокинулася? — спитав він тихо, хоч знав відповідь по її повільному руху.
— Ще ні… — буркнула вона, ховаючи обличчя в подушку. — П’ять хвилин дай мені пожити, я вчора тільки заснула.

Він засміявся — так тихо, що сміх прозвучав радше теплом, ніж звуком.
— Добре. Але чай охолоне.

Орися зітхнула, нарешті піднявшись, і підійшла до підвіконня. Місто було сіре, але не похмуре — саме те сіре, коли люди йдуть на роботу, а повітря ще пахне ніччю.

У дворі двірник гріб мокре листя, згрібаючи його в купу, що вже втретє розсипалася від вітру. Дві сусідки сперечалися біля смітника — одна звинувачувала іншу, що та викидає пластик без пакета. Кіт, ніби третій учасник сцени, лінивим поглядом стежив за сваркою, злегка хитаючи хвостом.

— Вони зранку вже почали, — усміхнулася Орися.
— Вони ще вночі могли почати, — буркнув Олег. — Це ж наш будинок.

Вони разом снідали. Олег швидко, звично — йому важливо було встигнути на роботу. Орися повільно, смакуючи кожну ложку каші і ковток теплого чаю. На столі лежав роздрукований графік відключень світла на тиждень.

— П’ять хвилин до відключення. Потім хвилин сорок знову буде світло, — підраховував Олег тихо, і обидва посміхнулися, знаючи: це дрібниця, але вона завжди створює тривожний фон.

У новинах по радіо коротко згадали про військових, які сьогодні знову повертаються з навчань. Місто вже зранку гуділо розмовами — сусіди віталися, хтось спішив, хтось йшов повільно, тримаючи пакети та сумки.

Коли вони виходили з дому, зустріли молодого хлопця у формі — той жив у сусідньому під’їзді. На його плечах висів важкий рюкзак, під очима залягли сині тіні. Олег першим привітався:

— Доброго ранку, Іване.

Хлопець кивнув. Посмішка була слабка, але справжня.
— На чергування сьогодні, — сказав він, одягаючи рукавицю. — Кажуть, може бути неспокійно.

Ці слова лягли в повітря важко, ніби камінь. Орися відчула, як всередині щось тремтить. — Бережи себе, — сказала вона тихо.
— Та все буде нормально, — відповів він, але поглядом шукав спокій не в них, а у землі.

Вони розійшлися у різні боки.

Місто прокидається

На зупинці вже зібрався натовп: жінки з великими сумками, школярі у чорних пуховиках, чоловік у формі охоронця, який знову спізнювався. Трамвай, що підійшов, був тісний, але теплий. На склі з’являлися маленькі кола від людського дихання.

За вікном пропливали кадри міського життя:

— Пекарі виставляли ящики з хлібом.
— Собака біг поруч із дівчинкою, тримаючи повідок у зубах.
— Дві військові машини повільно проїхали повз, важкі, із суворими силуетами хлопців на борту.
— На перехресті стояли волонтери, роздаючи чай тим, хто чекає маршрутки.

Орися спостерігала за всім цим, наче за фільмом. Їй подобалося бачити людей — справжніх, втомлених, але рухливих. У кожного був свій ранок, своя мета, своя маленька історія.

У грудях знову ворухнулася тривога, коли вони проїхали блокпост. Двоє військових перевіряли документи в машинах, один поправляв шолом, інший дивився кудись у напрямі лісу, ніби слухав щось за межами шуму дороги.

Олег легенько торкнувся її руки.
— Не думай про погане. Це просто процедура.
— Я знаю, — відповіла вона. — Але інколи здається... що місто прокидається, але не відпочиває.
— Тому ми й живемо далі, — сказав він тихо. — Щоб воно відчувало нас. Щоб не виснажилось.

На роботі

Олег висадив Орисю біля її будівлі. Вона погладила рукою його пальці — не затримуючи, але ніжно.
— Гарного дня тобі, — сказала вона.
— І тобі. Напиши, коли будеш на обіді.
— Завжди пишу.

Вона зайшла в будівлю. Усередині пахло кавою, нагрітою плиткою і мокрими куртками. Колеги вже збиралися, обговорювали новини, графік світла і чутки про можливу повітряну тривогу.

Олег тим часом ішов у свій офіс. Вулиці поволі наповнювалися людьми, голосами, напівпосмішками, напівприглушеними думками. Він бачив, як на розі два військових купують каву, як бабуся перераховує дріб’язок на хліб, як двоє хлопців у формі тягнуть ящик із гуманітаркою.

І кожен крок цього міста був важливий.
І кожен день — нова глава.
І кожен їхній вихід разом на роботу — дрібний, але стійкий ритуал життя, який тримав рівновагу між миром і війною