Глва 38

    Вихідний день між тишею, тривогою і містом,             що    живе наполовину у темряві

Повільний ранок, що дихає тишею

Орися прокинулась від легкого шуму — вітру, який постукував у кватирку так, ніби намагався ввірватися в теплу квартиру. У кімнаті було світло, але не яскраво — таке, немов сонце ще не вирішило, чи хоче ставати денним чи залишитися ранковим.

Поруч із нею Олег спав. Його подих був рівномірним, спокійним, теплим. Трохи розпатлане волосся спадало на лоб, а рука лежала біля неї, ніби охороняючи, але ненав’язливо.

— У тебе робочий день, у мене вихідний… — подумала вона, тягнучи ковдру ближче.
Рідкісний, особливий момент, коли можна полежати зайву хвилину і послухати не життя, а його паузи.

Кухня зустріла її холодною підлогою та теплим запахом чаю. Вода дзвінко вдарила об стінки чайника. На прилавку миготів телефон: нагадування про графік відключень світла. Знову.

16:00–19:00 у її районі.
12:00–15:00 у друзів.
09:00–12:00 у волонтерського штабу, де працював Олег.

— Чудово… — зітхнула вона. — І як завжди через це треба все підлаштовувати.

Ця думка лягла на плечі невидимим камінцем тривоги.

 Маленькі ритуали

Орися робила чай, стоячи босими ногами на холодному кахлі. У кімнаті вже чувся рух — Олег прокидався:

— Доброго ранку, Орисю… — промовив він сонним голосом, який завжди здавався теплішим за будь-яку ковдру.
— Доброго, — усміхнулася вона.

Він підійшов, обійняв її за талію так, як робив це завжди: не хапаючи, не поспішаючи, а просто спираючись на її присутність.

— Я сьогодні до п’ятої. І знову з перекладом документів та роздачею, — зітхнув він.
— Тримайся там… І не забудь поїсти, — сказала вона, постукуючи ложкою по чашці.

Нічого особливого. Але саме такі дрібні фрази були теплом.

Дорога на зустріч із друзями

О 10:20 вона зачинила двері, накинувши на плечі шарф. Під’їзд пахнув мокрим бетоном, старою фарбою та виноградом — сусідка на першому поверсі сушила його прямо на коридорі.

На вулиці місто зустріло її густим повітрям — трохи сирим, трохи холодним, але знайомим, як голос дорогого друга.

Автобус був майже порожнім. Люди сиділи тихо, кожен у своїй історії. Хтось гортнув стрічку новин. Хтось дивився у вікно. Хтось дістав термос.

На секунду, коли автобус проїжджав повз знайому зупинку, вона побачила знайому постать.
Сашко.
Швидка тінь.
Без емоцій.
Без слів.
Просто силует між ранковим туманом і старим кіоском.

Короткий укол спогадів — і все.
Далі був день.

Друзі, сміх і теплі чашки

Кав’ярня була невеликою, але затишною, з теплими лампами, які нагадували жовті яблука. Друзі сиділи вже за столиком:

— О! Нарешті! — вигукнула Христина.
— Ти як завжди, як королева — приходиш остання, — підколов Андрій.

Орися сміялась.
Сміх був легким, як хмара цукрової пудри.

Вони говорили про роботу, плани, про якогось кота сусідки, який вкрав цілий батон хліба. Келихи дзвеніли, ложки торкалися керамічних чашок.

Але думка про 16:00 повільно крутилася в голові.
Наче годинник всередині тіла тикав голосніше і голосніше.

— Ти якась напружена, — помітила подруга.
— Та ні… Просто намагаюся встигнути все до світла.

 Прогулянка містом і маленькі епізоди

Після кави вони вийшли. Місто жило.

На лавці спав бездомний пес.
На балконі бабуся поливала вазони.
На ринку чоловік продавав мандарини, які пахли Новим роком.
Діти ганяли голубів — і ті здіймались у повітря важкими крилами.

Орися дивилася на все це й думала:
«Наскільки ж наше життя складається з дрібниць».

Вони купили яблука, хліб, мед.
На базарі продавчиня жартувала:

— Дівчинко, як хочеш, дам знижку. Тільки не кажи сусідці, бо вона образиться!

Усі сміялися.

На секунду, коли вона проходила повз газетний кіоск, їй знову здалося, що бачить Сашка. Але то був просто хлопець у схожому капюшоні.

Тривога?
Ні.
Лише хвилинний спогад, який не мав влади над її теперішнім.

Обід і розмова про життя

У маленькому бістро вони взяли суп і пасту.
Пахло зеленню, пармезаном і свіжим хлібом.

— От скажи, Орисю… Ти щаслива? — тихо спитала подруга.
— Я… так. По-справжньому. Навіть із усіма цими графіками, відключеннями, холодними ранками.

Їй було трохи дивно визнавати це, але правда звучала легко.

Графік, що нависає над днем

О 14:58 вона поглянула на телефон.
Двохгодинне відключення світла у друзів починалося.
Символічно, але відчутно.

Вже у повітрі щось змінювалося.
Кафе стало тихішим, люди дивились у вікна, ніби перевіряючи, чи не мигне світло.

О 15:32 друзі розбіглися.
У кожного були свої дрібні плани, розраховані на те, щоб встигнути щось до, після, між.

 День Олега — паралельно

Поки Орися гуляла містом, Олег:

— приймав коробки з гуманітарною допомогою,
— видавав продуктові пакети літнім людям,
— перекладав документи для переселенців,
— пив холодний чай, бо забував про нього.

Його день був важким, але потрібним.

І кожні 30–40 хвилин він думав:
«Цікаво, де зараз Орися? Чи все в неї добре? Чи встигне вона додому до темряви?»

І ця думка зігрівала його краще за каву.

Дощ, автобус і трохи втоми

О 16:07 світло у її районі таки вимкнули.
Ліхтарі не горіли.
Під’їзди були темні.
Навіть сигналізація у магазині не світила.

Місто якось зразу стало тихішим, наче хтось зменшив гучність реальності.

Орися йшла додому під легким дощем.
Капюшон збирав краплі.
Тіні подовжувались.
Автівки рухались повільніше.