Глава 36

  Ранок, у якому двоє прокидалися по-різному

Ранок у їхній квартирі завжди починався з тиші — такої, яку чуєш лише тоді, коли хтось поряд ще спить, і не хочеш потривожити цей спокій.
Тиша була м’яка, тепла, наче ковдра, що зберігала нічну ніжність.

Орися прокидалась першою. Так було завжди.
Її очі відкривалися легко, без поспіху, без тривоги. Вона любила ранки — вони давали їй відчуття нового початку, можливості ще раз зробити щось добре, приготувати комусь каву, сказати комусь «доброго дня» з тією щирістю, яку місто давно вже впізнало.

Олег ще спав.
Він лежав на животі, заховавши одну руку під подушку, а іншу витягнувши так, ніби намагався утримати сни поруч. Його дихання було рівним, спокійним, і Орися усміхнулась сама собі — так тихо, що ніхто б не почув, якби навіть стояв поряд.

— Нехай поспить довше сьогодні, — подумала вона.

Вона обережно підвелась, щоб не скрипнула підлога, поправила ковдру біля його плечей і на мить завмерла, дивлячись на нього тим поглядом, яким дивляться лише на ту людину, з якою хочеш прожити ще сто таких ранків.

На кухні було прохолодно. Вікна вкрилися тонкою білою мрякою — ознака того, що ніч була холоднішою, ніж очікувалося.
Орися поставила чайник, витягла з баночки мелений кардамон, бо сьогодні хотілось саме його.

Запах почав повільно заповнювати кухню — теплий, солодкий, пряний.
Він був наче запрошенням до дня.

Поки чайник кипів, вона відчинила штору.
Місто внизу ледве рухалось — кілька машин, велосипедист, бабуся із сусіднього під’їзду, яка завжди виходила рівно о 7-й прогулятися двором, а поряд хлопчик із самокатом уже бігав по доріжці.

Десь неподалік щось скрипіло — старе вікно, яке ніколи не закривалося добре. Десь пішов запах свіжої кави з іншої крамниці, змішавшись із ароматом хліба, який пекли в будинку навпроти.

— Доброго ранку, місто, — подумала Орися, посміхаючись сама собі.

Вона одягла теплі шкарпетки й почала збиратись:
м’який светр кольору вершків, чорні штани, фартух, який вже став частиною її.

Перед дзеркалом поправила волосся, але не надто ідеально — вона ніколи не любила витягнутої досконалості. У неї була своя — жива, тепла, проста.

На секунду задумалася:
— Може, взяти шарф? Холодно.

Вона заглянула в спальню.
Олег усе ще спав. Відчувши запах кардамону, що ледь тримався у повітрі, він потягнувся, побачив чашку, яку Орися залишила на столі, і посміхнувся.
Сьогодні був його вихідний. Він дозволив собі розкіш просто бути.

— Нехай живе цим ранком, — подумав він, дивлячись у вікно.

Місто теж повільно розплющувало очі.

• На ринку продавчиня Ганна розставляла фрукти так, щоб навіть яблука виглядали як маленькі сонця.
• Старий крамар Петро лагідно чистив вітрину свого магазину, дмухаючи пил, що залишився після нічного морозу.
• На подвір’ї під’їзду групка дітей грала у класики; сміх лунав так голосно, що птахи злітали з дахів.
• Бабуся Катерина годувала голубів хлібними крихтами.
• Літній чоловік із собакою прогулювався повільно, але собака бігала навколо, ніби знала, що ранок особливий.

На одній із вулиць, що вела до ринку, молода пара виносила сміття, сміючись і сперечаючись, хто спочатку викине.
В іншому кварталі чоловік ремонтував велосипед для свого онука, а сусідка розвішувала простирадла, що ще пахли нічною росою.

Кожна деталь ранку — крики птахів, дзвін каструль, запах хліба й кави, скрип вікон, розмова дітей — спліталася в одне велике, живе, тепле дихання міста.

У кав’ярні Орися рухалася легко, протираючи столики, розставляючи чашки, підвішуючи серветки.
Сонячне світло пронизувало старі вікна, розсипаючись на підлозі золотими плямами.

Першими відвідувачами стали постійні клієнти:

• пан Володимир, який завжди замовляв какао, бо “кава у вас занадто добра, і я потім не засну”;
• дівчинка Катруся з мамою, що щодня ділили один круасан.

Орися знала кожного. Знала, хто любить піну вище, а хто — лише трішки.
Хто додає сироп, а хто каже: «Тільки без солодкого, я сьогодні на дисципліні».

Кожен рух, кожне обличчя, кожен погляд робили її день повним.
Вона працювала так, наче саме через її дії місто ставало трошки теплішим.

Тим часом Олег вийшов на вулицю.
Сьогодні не було роботи, але він вирішив провести день серед людей, міста, маленьких турбот.

Він допомагав бабусям із сумками, посміхався дітям на самокатах, зупинявся, щоб відчинити двері магазину старшій жінці.
І все це робило його день спокійним і водночас насиченим.

Він спостерігав за ранковими ритуалами міста:

• велосипедисти поспішали на роботу, сміх дітей лунав між будинками;
• продавці на ринку торгували помідорами, яблуками і свіжим хлібом;
• пари літніх людей йшли тротуарами, тримаючись за руки.

Кожна дрібниця робила день Олега повним, і, здавалось, місто дихало разом із ним.

Місто того дня було сповнене тисяч дрібних історій:

• на лавці під каштаном друзі пили чай із термоса і сміялися, згадуючи молодість;
• вулиця біля школи була заповнена звуками роликів і голосним гомоном дітей;
• пара літніх людей прогулювалась, тримаючись за руки, мовби весь світ належав лише їм на ці десять хвилин;
• господині розвішували прання, і воно шелестіло на вітрі, додаючи руху і музики.

Усі мешканці, навіть ті, хто залишався вдома, дихали тим самим теплом: запах хліба з духовки, гарячий чай, книги, що перегорталися неспішно, маленькі усмішки один одному через вікно.

Увечері Орися закривала кав’ярню, ніжно витираючи столики.
Вулиці стали тихішими, але не пустими.
Олег повернувся додому, розслаблений і спокійний після дня на свіжому повітрі, з посмішкою на обличчі.