Глва 34

                  День, який дихав повільно 

Ранок у Вовчанську прокидався не одразу. Він розгортався повільно, шар за шаром, наче тепла ковдра, яку сонце тягнуло за краї. Першими прокидались голуби: вони спадали з дахів, змахуючи крилами так, ніби з’являлися з нічної тиші. Потім оживали труби теплотрас — десь постукували, десь сичали, а десь тільки ледь-ледь гули, як старі музичні інструменти.

Повітря пахло морозом, дріжджами й димком від ранкових дров — хтось уже розпалював плитку у приватному будинку. На центральній вулиці ліхтарі ще не згасли, але світло їхнє вже втрачало сенс у порівнянні з м’яким сонячним блиском, що висів над містом.

Недільний ранок. Тихий, спокійний, без поспіху.
Місто в цей день було особливо живим.

На лавці біля першого під’їзду сиділа бабуся Поліна. Вона була тут завжди — у будь-яку пору року, навіть узимку. Перед нею стояв термос із чаєм, у кишені лежала зім’ята газета, яку вона не читала, а просто тримала, як щось необхідне для ритуалу.

Сьогодні вона слухала, як у сусідньому дворі сміялися діти. Їх було не видно, але сміх переходив через стіни, через дерева, пролазив у ранок, роблячи його повнішим.

— От і добре, — шепотіла вона до себе. — Як сміються — значить, день буде нормальний.

За рогом Микола Петрович уже годину підмітав листя. Його старенька мітла шаркала по асфальту так ритмічно, що здавалося — то саме місто тренує дихання: вдих, видих, вдих, видих…

У вікні на другому поверсі Ірина, вчителька початкових класів, перевертала сирники на пательні. Її дитина сьогодні ще спала, і вона цінувала ці рідкісні хвилини ранкової тиші. На підвіконні стояли вазони, а між ними — маленька фотографія шкільного класу.

Це був її маленький світ, її недільний острів.

На старому подвір’ї між двома п’ятиповерхівками м’яч гримів об бетон, як барабан. Маленький хлопчик Левко грав сам, але від того не здавався самотнім — він вигадував свої матчі й коментував їх уголос, ледь-ледь шепочучи щось про «фінал» і «вирішальний удар».

Маруся — сусідська дівчинка — малювала крейдою величезне сонце. Вона водила рукою так старанно, наче це сонце справді мало вплинути на погоду.

Під малюнком вона написала:

«ХАЙ СЬОГОДНІ ВСІ БУДУТЬ ДОБРІ»

Коли вітер злегка підняв її коси, вона підняла голову й усміхнулась своїй крейді, наче це вона подала ідею.

А трохи далі, на дитячому майданчику, двоє хлопчиків з газовим балоном гріли воду для чаю — вони чекали батька, який ставив машину на ремонт. Їхній маленький чайник свистів так голосно, що навіть коти визирали з-за смітників.

Центральний ринок прокидався повільно. Продавці розкладали мандарини, яблука, буряки, банки з домашньою аджикою, рушники, шкарпетки — усе, чим жило місто.

Серед рядів ішла жінка з жовтою торбинкою. Вона обирала капусту так серйозно, ніби купувала щось рідкісне й важливе. Чоловік на сусідньому прилавку зважував картоплю й жартував:

— А капуста сьогодні мудра! На борщ сама проситься.

Вона усміхалась і кивала. Тут усі знали одне одного, а якщо й не знали — вдавали, що знають. Так простіше любити місто.

У старому приміщенні бібліотеки вже з восьмої ранку працювала волонтерська команда. Там пахло крупами, старими книжками й теплими руками.

Хтось сортував макарони, хтось пакував набори для пенсіонерів, хтось ремонтував старий обігрівач.
Голосів було багато, але вони не перекривали одне одного — усі говорили лагідно, по-справжньому.

Серед чоловіків, які вантажили коробки, тихо працював Олег. Він не виділявся — просто робив свою роботу, як завжди. Посміхався, допомагав, слухав, якщо хтось починав розповідати щось не по темі.

— Олег, ти як завжди перший, — сказала волонтерка Марина, простягаючи йому списка адрес.
— Та я… та… р-рано п-п-приходжу, — тихо відповів він і взяв папери.

Він ще не знав, що цього дня привезе допомогу родині, яка чекала саме його посмішку.

У вузькому провулку, де сходяться дві вулиці, працювала кав’ярня, що належала Орисі. Вона не відкривалась щодня на повну — іноді лише на кілька годин. Але місто знало її запахи:
мед, ваніль, кориця, трохи шоколаду.

Сьогодні Орися вийшла рано. Вона протерла вивіску, поставила на підвіконня вазу з сухоцвітами, увімкнула тиху музику.

— Хай день буде спокійний, — прошепотіла вона, заливаючи першу порцію кави.

Кав’ярня не була переповнена — приходили двоє-троє місцевих, які звикли до її усмішки ще до того, як усміхнулась вона сама.

Хтось заходив за капучино «до роботи».
Хтось просто казав:

— Зробіть щось тепле. Будь-яке.

І вона робила.
Це була її мова — мова теплих напоїв.

У квартирі на третьому поверсі Сашко досі спав. Він повернувся пізно, після вечірнього ефіру, що обірвався, коли вимкнулось світло.
Лайма — його біла, вперта й горда кішка — сиділа біля нього і ніби стерегла, щоб він не прокинувся занадто різко.

Уві сні він щось бурмотів, тихо, з тим своїм м’яким заїканням, але Лайму це лише заспокоювало — вона муркотіла гучніше.

У кімнаті стояла тиша.
Тільки старий радіатор потріскував, як вогнище.
І світло, що просочувалось із вікна, малювало на стіні тремтливий прямокутник.

Ближче до полудня Вовчанськ уже остаточно прокинувся.

У під’їздах мами дзвонили дітям:
— Одягни шапку, вітер!
На автобусній зупинці чоловіки сперечалися про футбол.
На площі хтось годував бездомного собаку.
Біля школи двоє підлітків знімали смішне відео.

У кожному закутку міста щось відбувалося — маленьке, просте, але важливе.

Хтось купував хліб.
Хтось ішов з лікарні з довідкою.
Хтось переносив старий стіл у нову квартиру.
Хтось ніс букет мандаринів у гості.
Хтось просто сидів на лавці й думав про життя.