Глава 33

Вечірній ефір, який з’єднав трьох людей і місто

Вечір накотив на Вовчанськ повільно, наче хвиля, що знає кожен камінчик узбережжя. Ліхтарі спалахували один за одним, ніби місто обережно запалювало свічки. Вікна тепліли золотом, а холодне повітря пахло димом і хлібом — хтось щойно витягнув із духовки багет.

У квартирі Сашка було тихо, тільки електрочайник потріскував, доводячи воду до кипіння. Лайма метляла хвостом біля дверей кухні, немов ображалася, що її вечерю дали на дві хвилини пізніше.

— Л-л-л… Лаймо, ну т-ти шо, — сміявся Сашко, наливаючи чай. — Я ж г-г-готуюся до е-ефіру, а ти м-е-мене збиваєш з ритму.

Кішка лише голосно “мррррнула”, наче визнала його винним у всіх проблемах всесвіту.

Телефон уже стояв на штативі. Світло налаштоване. Легкий фільтр, щоб приховати втому під очима.
Сашко глибоко вдихнув.
Потер пальцями шрам на скроні.
Натиснув “Live”.

Екран загорівся синюватим сяйвом.

— П-п-привіт, д-д-друзі… — він трохи ковтнув повітря, але посміхнувся. — Ой… е-е-е… сьогодні такий… т-тихий вечір, шо я р-р-решив… трошки побалакати.

Коментарі полетіли відразу — “Чуємо!”, “Привіт!”, “Як ти?”, — але він не поспішав читати.
Говорив своїм темпом. Повільно, як умів. Як вчився щоденно.

— У м-мене сьогодні був д-д-день… з р-р-реабілітацією, — він зітхнув, але тепло. — Та, я все ще вчуся н-не боятися голосу. Бо… к-к-коли заїкаєшся… то с-віт здається… б-б-більшим, ніж ти. Але… я с-с-собі кажу: «Ти ж живий, Сашко. Ти т-р-реба».

В коментарях — хвиля підтримки.

Сашко посміхнувся. А потім…

м’яв.

З-під столу в кадр в’їхала Лайма. Повільно, велично, як танк на м'яких лапах.

Вона штовхнула мордою штатив.

— О… н-ну все… п-п-почалося… — видихнув він смішком. — К-королева пр-рибула.

Лайма залізла на стіл.
Повернулась задом до камери.
Поклала хвіст на об’єктив.
Потім лягла, ніби вирішила: “Тут буде я.”

— Л-ла-ймо! — Сашко намагався її посунути. — Та шо ти р-робиш… ти ж м-м-мені ефір ламаєш…

Коментарі засміялися. Але не тому, що прийшли “тільки за кота”.
А тому, що вони любили його і її разом.
Цей дует — тихий хлопець із заїканням і пихата кішка — був теплом у важкі вечори.

Сашко погладив Лайму по спині, і та задоволено розпласталась ще ширше.

— Ну… т-т-таке в нас сьогодні шоу, — він усміхнувся, розгладжуючи волосся на потилиці. — Хочеш — б-б-будь. Не хочеш — т-т-теж будь…

І вперше за день він звучав по-справжньому спокійно.

Аж тут за вікном протягнувся знайомий, холодний звук сирени.

Ви-и-и-у-у-у…

Сашко завмер.
Лайма підняла голову й насторожено сіпнула вухом.

— О… т-т-тривога… — тихо сказав він. — П-п-пишуть, шо ракети пішли з півночі…

Коментарі стали різкіші:

«Ховайся»
«Йди в коридор»
«Пиши коли доберешся»

Сашко ковтнув слину.

— Я ж в к-к-квартирі сам… т-то… я піду… але ефір… поки н-не вимикаю…

Він узяв телефон, тримаючи Лайму під пахвою.
Зайшов у коридор, де не було вікон.
Сів на підлогу.
Поставив ліхтарик на шафу, щоб світило м’яко.

— Я х-х-хочу… шоб ви теж були в б-б-безпечному місці… — прошепотів він. — І… не б-б-бійтесь. Ми… тримаємося.

Лайма вмостилася у нього на колінах і затремтіла.
Сашко прикрив її долонею.

— Н-не бійся, сонце… н-нічого…

Тривога тривала.
Сашко читав коментарі, відповідав повільно, вдумливо.
А хтось писав:

«Орися з Олегом писали в історіях, що теж спустились у коридор» «У них усе окей» «Вони неподалік від тебе»

І він тихо, майже непомітно усміхнувся.

— О… то я н-н-не один у темряві…

Раптом світло мигнуло.

Потім ще раз.

На екрані вискочило повідомлення:

“Графік відключення: 20:55 — 23:30. Район ваш.”

— Ну о-ось… — зітхнув він. — З-з-зараз… рубоне.

Екран почав темніти.
Коментарі заморгали.
Лайма напружилась.

І — темрява.

Ефір обірвався.

Сашко сидів у коридорі, освітленому маленьким ліхтариком.
Лайма лежала на ньому, вткнувши носа в його долоню.
Тиша стояла така, що чути було власний подих.

За вікнами темної квартири місто жило по-своєму:

У сусідньому під’їзді жінка тихо колисала дитину під світло свічки.
Хтось пройшов сходами, обережно, щоб не сполохати тишу.
На вулиці кіт пробіг через двір, світячись у промені чийогось ліхтарика.
Десь далеко чутно було, як хтось сміється — нервово, але щиро.

А Орися й Олег тим часом йшли своєю вулицею.
Олег ніс пакет з теплими булочками від сусідки.
Орися тримала його за руку, ховаючи пальці в рукаві його куртки.

— Думаєш, у Сашка світло вимкнули? — спитала вона.

— Думаю, так, — відповів Олег. — Але він не один. В нього… є хто з ним говорить.

Вони йшли повз темні будинки, і тиша була такою… спокійною, незвичною.

— Тримайся, Сашко, — тихо додала Орися, ніби він міг її почути.

Сашко сидів у темряві ще довго.
Лайма муркотіла все голосніше.
І він раптом відчув щось добре.
Просте.
Тепле.

Він не сам.

Не в цьому місті.
Не в темряві.
Не у своїх паузах між словами.

Він — частина.
Хтось поруч — зараз.
Хтось подумки — завжди.

Вовчанськ тримав його.
Так само, як він тримав Лайму.

І цього вечора троє людей — Сашко, Орися та Олег —
в різних місцях, у своїй темряві та при своїх ліхтарях,
все одно дихали одним містом.
Однією тишею.
Одним серцем