Глава 26

            День, який належав тільки їм

Ранок прийшов до Вовчанська незвично м’яко.
Жодних різких звуків, жодних поспіхів, жодних черг до волонтерських пунктів чи чергових зборів.
Лише світло, яке просочувалося крізь фіранки, і тихе потріскування старої батареї.

Орися прокинулася першою.

Вона не одразу підвелася — просто лежала й слухала, як дихає поруч Олег.
Його подих був рівний, спокійний, і в ньому відчувалося щось таке, що не зустрінеш у будні, коли він завжди на ногах, завжди комусь допомагає, завжди тримає себе в тонусі.
Тут він був звичайним. Рідним. Живим.

Вона простягнула руку, торкнулася його щоки кінчиками пальців.

Олег поворухнувся, повільно відкрив очі.

— Ти дивишся на мене так, наче я твій ранковий чай, — пробурмотів він, ще не зовсім прокинувшись.

Орися засміялася тихо:

— Може, і так.

— Що за честь. — Він примружився. — Розбудити каву було б набагато легше.

Вона легенько вдарила подушкою — він перехопив її руку і потягнув ближче, уклавши її голову собі на плече.

Так вони пролежали ще хвилин десять — у тиші, яка не тисла, а гріла.
У тиші, яку вони давно не відчували.
Тиші, яку хотілося берегти, не підпускати до неї нічого зайвого.

---

Ранок, у якого нарешті не було планів

Орися вийшла на кухню, заварила чай — той самий, який вони економили, бо він був «на особливі дні».
Сьогодні був саме такий.

Запах чаю наповнив маленьку кухню. Олег зайшов босоніж, трохи скуйовджений, з легкою посмішкою.

— Я люблю такі ранки, — сказав він, сідаючи до столу.
— Які? — здивувалась Орися.
— Ті, в яких нема «треба».

Вона поставила чашку перед ним.

— Сьогодні нічого не треба. Сьогодні просто ми.

Він підняв погляд — той, який вона знала.
Теплий, повільний, справжній.

— «Просто ми» — звучить краще, ніж «просто вихідний».

Вони їли повільно, не кваплячись.
Олег жартував, що сьогоднішня її вівсянка — це історичний момент, бо вперше в житті вона не збігла.
Орися жартувала, що його кава така густа, що може стояти вертикально.

І між цими побутовими жартами народжувався їхній день — тихий, добрий, живий.

---

Прогулянка містом, яке на мить забуло про війну

Вони вийшли на вулицю, тримаючись за руки.

У Вовчанську людей було мало — хтось поїхав, хтось виїхав тимчасово, хтось уже не повернеться.
Але ті, хто залишився, жили.
І сьогодні місто виглядало майже мирним.

Небо було чистим — ні зеленої тіні ракети, ні білих смуг після відбиття атаки.
Просто ранкове блідо-блакитне небо.

— Як давно ми так не гуляли, — сказала Орися.
— Мені здається, століття минуло, — тихо відповів Олег.

Вони пройшли повз парк, де ще збереглися старі лави. Дві бабусі сиділи на одній з них і щось обговорювали: то про погоду, то про город, то про те, що «он той магазин тепер працює лише до третьої».

— Знаєш, — прошепотіла Орися, — коли чую такі розмови, у мене таке відчуття… ніби все є, як було колись.

— І мені теж, — відповів Олег. — Хоч хвилинку — але є.

---

Кава, яка стала маленьким святом

Вони підійшли до кав’ярні на розі.
Двері були відчинені — рідкість для останнього часу.

— Якщо там є молоко, — сказала Орися, — я влаштую танці прямо тут.

— Молоко — це святе. Якщо є, значить, сьогодні точно особливий день, — погодився Олег.

Молоко було.

Олег купив дві кави, і вони сіли на лавку поруч.
Тепло чашок гріло руки.
Тепло ранку гріло плечі.
Тепло їхнього мовчання гріло серця.

— Я дякую тобі за сьогодні, — сказала Орися.
— А я — тобі. Без тебе цей день був би просто днісювиною.

— Днісювиною? — вона засміялася.
— Так. Ні риби, ні м'яса. А з тобою — смак.

Її сміх наповнив вузьку вуличку тим звуком, якого Вовчанську дуже бракувало.

---

Повернення додому, яке відчувалося як обійми

Вони повернулися до квартири після полудня.
Сонце стояло високо, але світило м’яко, ніби боялося бути зайвим.

Олег розбирав дроти від лампи, бурмотів щось собі під ніс.
Орися розбирала шафу, відкладаючи літні речі.

Обоє робили маленькі, звичайні справи — ті, які забуваються у вирі подій.
І з кожною дрібницею день ставав теплішим.

— У нас, здається, зламана розетка, — сказав Олег.
— Це не розетка зламана, — відповіла Орися, — це ти вставляєш вилку боком.
— Та ну, — образився він.
— Та ну, — повторила вона і засміялася.

Він підійшов до неї, обійняв за талію.

— Ось так і з усім у житті, — промовив він.
— Як? —
— Здається, що щось зламане… а насправді просто треба трохи уваги.

Вона підняла голову, глянула в його очі.

— Я так рада, що ти є.

— А я — що ми є.

---

Вечір, який пахнув миром

Коли сонце почало сідати, вони посідали на підвіконня, загорнувшись в один плед.
З вікна видно було вулицю, де кілька дітей ганяли м’яч.
Пес лежав поруч, грівшись у останніх сонячних променях.

Життя.

Живе, справжнє, тихе.

— Якщо такі дні повторюватимуться хоча б раз на місяць… — почала Орися.
— Вистачить сил на все, — завершив Олег.

— На все?
— На все. Навіть на те, що здається неможливим.

Вона поклала голову йому на плече.

Він укрив її ближче.

За вікном світ темнів.
У хаті ставало тепліше.
У серці — спокійніше.

І цього вечора вони вперше за довгий час відчули:

жити — можна.
любити — можна.
бути щасливими — можна.

Хоч і ненадовго.
Хоч і тихо.
Але можна