Глава 25

             Вечір, коли місто дихає повільніше 

Вечір у Вовчанську завжди спускався обережно, немов боявся налякати людей, які й так досить пережили. Сонце ковзало вниз за обрій, залишаючи на будинках довгі розмиті тіні, а вікна світилися теплим жовтим світлом, що виглядало майже домашнім — навіть у напівпорожніх, напівзруйнованих квартирах.

Орися з Олегом поверталися додому повільно, не поспішаючи. Вони вирішили, що сьогодні — їхній маленький вечір. Тихий. Спокійний. Настільки спокійний, наскільки це можливо у місті, де вечори часто обриваються сиренами.

Орися, несучи невеликий пакет із залишками пиріжків, зітхнула:

— Так хочеться хоч раз… просто вечір без нічого.

Олег торкнувся її руки.

— У нас буде свій. Може, маленький, але буде.

Вона глянула на нього й усміхнулася — втомлено, ніжно, з болем і теплом водночас.

Їхня квартира зустріла їх напівтемрявою. Лампа на кухні ледве світила, але цього було достатньо. Орися поставила чайник, Олег сів на стілець і потер плечі — так, ніби важкість дня лежала саме там.

Вони мовчали. Це було гарне мовчання, коли не треба нічого вигадувати, говорити, пояснювати.

Запах чаю, тепло від плити й м’яке світло лампи створили ілюзію, ніби вони далеко від війни. Хоча за вікном усе нагадувало про неї: туман, темрява, інколи гул генератора, який хтось увімкнув у сусідньому дворі.

— Знаєш… — сказала Орися, наливаючи чай, — інколи мені здається, що наші вечори — це теж частина оборони. Тихі, спокійні. Такі, які ніхто не зможе забрати.

— Може, тому вони й найцінніші, — м’яко відповів Олег.

Вони сіли поруч. Поруч, але близько — так, що відчували тепло одне одного. Їли пиріжки, пили чай, слухали, як десь у під’їзді хтось сміється. Живий сміх — рідкісний звук у Вовчанську.

Сашко сидів у своїй невеличкій кімнаті, де стіни були обклеєні старими постерами, а під столом глухо гудів обігрівач. Лайма крутилася біля нього, то стрибаючи на підвіконня, то клацаючи лапкою по його телефонові.

Він довго вагався. Дуже довго.

Ефір у TikTok — це не просто увімкнути камеру.
Це показати себе світу.
Показати голос, який заїкається.
Показати страх.
Показати, що він — такий, як є.

Сашко видихнув, повернув телефон горизонтально, натиснув «Почати прямий ефір» і… завмер.

На екрані загорілася напис:
«Під’єднання… Ви в ефірі.»

— Пр… прив… привіт… — сказав він. Голос тремтів. — Це… я… С-сашко…

Лайма нявкнула так голосно, що стало смішно.

— І… і Л-лайма, — додав він, трохи усміхнувшись.

Перші глядачі з’явилися за кілька секунд. 4… 11… 18… 23…

Коментарі посипалися:

«Привіт!»
«Звідки ти?»
«Ооо, кішечка супер!»
«Як тримаєшся там?»

Сашко ковтнув повітря.

— Я… з В-в-вовчанська… І… тут у нас… тихий вечір. Слава Богу… тихий.

Слів було небагато. Але кожне — чесне.

— Я… хотів… просто… просто поговорити. П-показати, що ми тут є. Що ми тримаємось.

Лайма потерлася об його щоку, і глядачі завалили чат сердечками.

Хлопець уперше за довгий час відчув, що його чують.

Не жаліють.
Не дивляться косо.
А слухають.

І тоді — несподівано для самого себе — він сказав:

— А… а можна… я… я п-поспіваю?..

У чаті посипалися радісні смайли та «ДАААА!»
Сашко нервово змовк. Голос тремтів. Але він зібрався.

Він заплющив очі й тихо почав:

— Ночі без сну… нам не холодно…
Чекає сім’я… на околицях…

Голос був м’який, трохи тремтячий, але щирий — той, який бере не силою, а теплом.
Лайма лягла біля нього, наче слухала.

Глядачів стало ще більше — 140… 180… 220…
Усі слухали.

Він продовжив уже сміливіше:

— Разом ми всі… переможемо…
Це наша рідна земля…

Ці слова в маленькій кімнаті звучали по-особливому. Вони ніби виходили за межі екрана, ширилися невидимими хвилями тепла.

У чаті сипалися:

«Мурашки!»
«Співай ще!»
«Ти дуже сильний»
«Твій голос лікує»
«Я плачу, тримайтеся там…»

І Сашко вперше в житті не злякався свого голосу.
Він заспівав так, як умів. Так, як відчував.

Коли чай закінчився, вони перейшли до вітальні. Олег увімкнув старий телевізор, який ловив тільки кілька каналів, і поставив тихий звук — щоб не тривожити ніч.

Орися лягла на диван, поклала голову на його плече.

— А Сашко молодець… — сказала вона раптом. — Сьогодні виходить у ефір.

— Бачив, він готувався, — відповів Олег. — І співає сьогодні… чув? Через стіну ледь-ледь доноситься.

— Справді? — Орися усміхнулась. — Мені аж тепліше стало.

Вони ще трохи сиділи так — слухаючи, як крізь тонкі стіни десь зверху ледь долинає тремтливий, але такий щирий голос хлопця, який співає про землю, про сім’ю, про перемогу.

Це було як благословення для вечора.

Глядачів стало вже понад сотню, потім дві, потім три.

Сашко не вірив, що це відбувається з ним.

— Дя… дякую… вам… — прошепотів він між рядками. — Я не думав, що… хтось… буде слухати.

Але слухали.
Більше, ніж він міг уявити.

Орися погасила світло на кухні. Олег закрив вікна, бо ніч обіцяла бути холодною. Десь у далині чути було, як гавкнула собака. Десь проїхала машина з військовими.

Місто готувалося до сну.

— Ти — моя тиша, коли навколо гуде світ, — прошепотів Олег.

— А ти — мій спокій. Завжди, — відповіла Орися.

І вони заснули — в реальності, що хитається, але з любов’ю, яка тримає.

— Дякую… вам усім… — сказав він уже наприкінці. — Ви сьогодні… зробили мені вечір.

Коли екран згас, він обійняв Лайму, яка вмостилася на його грудях.

У місті, яке часто плаче, цей вечір був — світлим.

Хоч трішечки.
Хоч на мить.

А інколи — цього достатньо, щоб вистояти