Глава 21

             Ранок, що пахне хлібом і тривогою

Ранок у Вовчанську приходив не так, як у мирні міста. Тут він не був м’яким, сонним або лінивим. Він приходив пильно, майже насторожено, наче перевіряв, чи готові люди знову жити після ночі, яка могла закінчитись по-різному.

Місто щоразу прокидалось з таким самим відчуттям, ніби хтось обережно торкався плеча й тихо питав:
— Ви тут? Ви ще тримаєтесь?

Вовчанськ відповідав:
— Так. Тримаємось.

Над дахами стояв густий, майже молочний туман. Він лягав між будинками, заповзав у провулки, ховав у собі шрами на стінах, вибиті вікна, перекошені паркани після останньої «нічної роботи» ворога. Іноді цей туман здавався добрим — він прикривав рани міста, не показував їх одразу. Інколи — навпаки, лякав, бо у тумані звук кроків лунав глухіше, а постріли — гостріше.

У маленькій квартирі на третьому поверсі старої панельної п’ятиповерхівки першою прокинулась Орися. Це була не звичка, а внутрішній годинник, який жив уже за іншим законом: прокидайся раніше, щоб мати фору від небезпеки.

Вона лежала кілька хвилин нерухомо, слухаючи, як будинок дихає разом із нею. У тиші було щось незрозуміле — ніби вона не справжня, ніби ось-ось щось має порушити її.

Повітря всередині кімнати було прохолодним. Орися накрила плечі ковдрою, але одразу зняла — знала, якщо знову почнеться тривога, доведеться збиратись швидко.

Вона підвелась і тихо, щоб не розбудити Олега, пішла босоніж на кухню. Плитка під ногами була холодною, але приємно холодною — як знак, що хоча б щось у цьому домі стабільне.

Від учорашнього вечора на столі залишився хліб — ще теплий, з хрусткою скоринкою. Вона нахилилася, вдихнула запах — і серце стислося. Так пахло дитинство. Так пахли мирні роки. Так пахло те життя, яке наче стоїть за зачиненими дверима, але ключ давно втрачений.

Коли чайник почав шуміти, на кухню зайшов Олег. У нього ще був сонний вигляд, скуйовджене волосся і та м’яка усмішка, якою можуть всміхатись тільки ті, хто зберіг у собі шматочок нормальності в ненормальному світі.

— Ти вже на ногах? — хрипло запитав він, потерши шию.

— Ага, — відповіла вона й повернулась до нього. — Я думала розбудити тебе чайником.

Він підійшов, обійняв ззаду, пригорнув. На мить здалося, що до війни один крок — такий маленький, що можна зробити його, тільки очі заплющ.

— Сьогодні багато роботи? — запитала вона.

Олег важко видихнув.

— Списки прийшли… Потрібно зібрати зимові набори, нові буржуйки, медикаменти. Двом сім’ям дах пробило вночі — треба глянути.

Орися кивнула. Вона знала: це не просто «робота». Це — тримати у руках частину міста, що тріщить, але не ламається.

— Я напечу більше пирогів. Може, хлопці зайдуть, а може… ми самі занесемо.

— Твоє печиво — це теж підтримка, — серйозно сказав він. — Люди приходять до тебе, Орисю. Бо у тебе пахне домом.

Їй хотілось сказати, що це — просто тісто й цукор, але вона знала: ні. То — не просто.

Двір, у якому люди збирають спогади

О сьомій ранку вони виходили з дому. Двір їхнього будинку давно не був місцем, де діти грали у м’яч або де вивішували килими. Тепер це був маленький пункт зустрічі — де люди кожного ранку звіряли погоду, новини, стан електрики, останні вибухи.

На старій лавці сиділи три бабусі. Вони збиралися тут щодня, як на службу.
Жили одна одній за ліки, за новини, за розраду.
Жили — бо мусили.

— Доброго ранку, дітки, — обізвалась одна з них, Надія Петрівна. У неї син воював з перших днів. Вона нікому про це не розповідала, тільки дивилась у телефон, як у вікно до іншого світу, і шепотіла: «Господи, бережи його».

— Добрий, — відповіли Олег та Орися.

Друга бабуся, з худенькими пальцями, передала Олегу пакет.
Пиріжки. З капустою.

— Передай хлопцям, — сказала вона і немов би між іншим додала: — Ми всіх пам’ятаємо. І всіх молимо.

Олег узяв пакет обережно, як щось святе.

---

Місто, що тримається на дрібницях

Далі їхні дороги розійшлись.

Олег пішов до волонтерського штабу — будівля стара, але міцна. Вона пережила стільки, що стала символом: місто щось втратить — а штаб стоїть.

Орися — до кафе.

На шляху вона зупинилася біля аптечного кіоску. Там черга була завжди. Люди купували валер’янку, бинти, анальгін, інколи щось важче — хто що міг собі дозволити.

Біля кафе її зустріли дві сусідки.

— Орисю, бери, — жінка протягнула пакет з теплими булочками. — То ми з Ольгою зранку спекли. Хлопцям віднесеш.

Інша дала банку з варенням.

— Це теж для них. Ягоди ще влітку збирали… Думали, буде мирно, а вийшло як вийшло.

Орися ледь тримала емоції. Вона знала: за кожною банкою, за кожним пиріжком є те, що не вимовляли вголос —
«Мій син міг би бути серед них… або вже не серед…»

Вона тільки прошепотіла:

— Дякую вам.

---

Кафе, яке стало укриттям душ

Кафе Орисі було маленьким. Колись — затишним місцем для студентів, робітників, закоханих пар. Тепер — для військових, волонтерів, місцевих жителів, які шукали хоч трохи спокою.

Вона відкривала двері, і запах кави накривав одразу.
Потім — запах кориці.
Потім — печеного тіста.

Декілька хвилин у цьому кафе — і в очах у людей з’являлось те, чого не було на вулиці: м’якість.

Заходив хтось — вона знала, чим пригостити. Кому що сказати. Кого краще обійти мовчки.

Двоє військових прийшли за кавою — молоді, засніжені, бо вночі був мороз.
Орися пригостила печивом.

Вони сором’язливо посміхнулись.

— Пані, ми таке любимо, знаєте?

— Знаю, — сказала вона. — Бо це — нормально. А ви маєте право на нормальність.

---

Штаб, що живе на адреналіні

Олег тим часом у штабі розвантажував машини, переносив коробки з медикаментами, записував, кому що потрібно.

— Олеже! — крикнув один волонтер. — Під’їхав бус. Зустрінеш?

— Уже йду.

У штабі завжди хтось біг. Хтось сміявся, щоб не зламатися. Хтось сидів над списками, тримаючи пальці на переніссі. Хтось пив третю каву, бо спати було страшніше, ніж не спати.