Глава 20

                       Тепло серед снігу

Ранок приходив повільно. Сонце ледве пробивалося крізь низький туман, розсіюючи білу сірість міста. Сашко сів на край ліжка, повільно піднявся і розтягнув плечі. Він уже міг ходити сам, хоч кожен крок був обережним, зосередженим. Лайма, його кішка, стрибнула на коліна і тихо замуркотіла, ніби підтримуючи його.

— Доброго ранку, Лаймо, — пробурмотів він, трохи заїкаючись. — Сьогодні йдемо вперед…

Вдягнув теплий светр і шапку, він зробив перший крок назовні. Холод різав щоки, морозне повітря наповнювало легені, а серце тремтіло від поєднання страху й сили. Місто ще спало, але в повітрі вже лунав далекий гул генераторів, шелест шин, крики вдалині, що тягнулися крізь туман.

Сашко рушив до кав’ярні, де Орися готувала перший день для військових, які прийшли зі штабу на коротку перерву. Запах свіжого печива, кави й м’яти наповнював повітря. Він уважно спостерігав, як вона посміхається, подає гарячі напої й розкладає печиво на маленьких тарілках:

— Сьогодні у нас особливий день, — сказала Орися військовим. — Трішки тепла й шоколаду для тих, хто тримає місто.

Сашко підійшов обережно. Лайма стрибнула поруч із ним, спостерігаючи за всім із котячим спокоєм.

— М-м-м, можна і мені? — заїкнувся Сашко, відчуваючи легкий сором, але і радість одночасно. Орися простягла йому печиво:

— Звичайно, Сашко. Ти сьогодні теж герой. Тримай, зігрійся.

Він взяв печиво, вдихнув його запах, і в серці розплавилася маленька частка тепла. Лайма потерлася об його ногу, а він погладив її — і відчув: навіть серед усіх страхів і тривог, життя все одно продовжується.

Раптом пролунала сирена. Глуха, але тривожна, вона прокотилася вулицями. Люди зупинялися, хтось перевіряв телефони, інші шукали безпечне місце. Серце Сашка калатало швидше, але він стояв спокійно, тримаючи печиво в руці. Орися не втратила спокою і тихо шепотіла:

— Все буде добре. Ми разом.

Військові, які зазвичай були серйозними, трохи посміхнулися, беручи печиво та чай. Один з них, сивий солдат із жорсткими очима, подивився на Сашка і сказав:

— Дякую, що ти тут. І не бійся — навіть коли страшно, крок за кроком, все буде добре.

Сашко кивнув, відчуваючи, як сили наповнюють його тіло. Кожен крок, кожне слово — маленька перемога. Лайма сиділа поруч і муркотіла, немов підтверджуючи його внутрішню впевненість.

Коли сирена затихла, місто почало прокидатися: машини їхали повільно, кілька перехожих поспішали на роботу. Сашко рушив далі, обережно, але впевнено. Він проходив повз знайомі будинки, поглядав на людей і відчував, що не сам — поруч є ті, хто поділяє тривогу й тепло, хто готовий підтримати.

Вулиці вже світліли ранковим світлом, а у кав’ярні Орися ще подавала напої. Сашко зупинився на хвилину, вдихнув морозне повітря, подивився на Лайму і промовив тихо:

— Знаєш, Лаймо, навіть серед сирен і тривоги… можна йти далі. Маленькими кроками, повільно… але не зупинятися.

Він пройшов далі, і з кожним кроком відчував: страх залишився позаду, а життя — попереду.

І навіть серед сирен, холодного повітря і тривоги — поруч було тепло. Тепло від людей, від кішки, від печива й гарячого чаю. Тепло, яке давало сили йти далі.

Сашко йшов повільно, але впевнено. Кожен крок — маленька перемога. Кожен подих — доказ, що він живий