Глава 19

                        Білий спокій і тривога

Ранок у Вовчанську почався тихо, але тривожно. Сніг повільно падав на тротуари і дахи будинків, вкриваючи місто білою ковдрою, а повітря пахло морозом, димом і легким ароматом кави. Сашко сидів на лавці біля невеликого парку, загорнувшись у старий пуховик. Лайма, його кішка, лежала вдома на підвіконні, муркочучи й чекаючи його повернення.

Він встав. Нога трохи кульгала, але тепер він міг йти сам. Кожен крок дався зусиллям, але він не поспішав. Хрускіт снігу під черевиками, холодне повітря, звук глибокого видиху — все це він сприймав як маленькі перемоги над собою, над страхом, над пам’яттю про втрату легкості рухів.

> “Життя йде далі... і я теж йду,” — шепотів сам до себе.

Люди поспішали вулицями, хтось ішов на роботу, хтось до волонтерських центрів. Далекі гуркіти машин, відлуння вибухів за містом — усе це стало фоном, який вже не лякав, але нагадував про те, що світ складний. Сашко намагався не відволікатися. Він просто йшов.

Раптом сирена пролунала високо над містом. Серце здригнулося. Сашко зупинився, вдивляючись у сніговий простір, де нічого не було видно, крім мерехтіння ліхтарів. Він відчував, як напруга розливається тілом, але водночас відчував і власну силу: він може стояти, може йти, може дихати.

> “Я тут. Я йду. Я ще співаю,” — повторював він тихо, сам до себе.

Десь за парком, біля кав’ярні, він помітив Орисю. Вона відкривала двері, посміхалася першим відвідувачам, наливала гарячий чай, навіть попри сирену і тривожне відчуття у повітрі. Поряд Олег разом із волонтерами розвантажував пакунки з речами для людей. Сашко зупинився на мить і спостерігав. Йому стало тепло від думки, що навіть у складні часи хтось піклується про інших.

Він рушив далі. Кожен крок — маленька перемога над собою. Його руки трохи тремтіли, голос ламався, коли він вітав перехожих:

— Д-д-доброго ранку!

Навколо — порожні вулиці, лише рідкісні перехожі поспішали на роботу, хтось зупинився біля магазину, обережно торкаючись дверей. Сніг падав густо, і здавалось, що світ затих. Але сирена не мовчала, нагадуючи, що небезпека завжди поруч.

Сашко підійшов до невеличкої лавки біля річки. Вода текла темною смугою, відбиваючи ліхтарі й небосхил. Він сів, дістав з кишені зошит і почав писати:

> “Я йду, крок за кроком. Голос тремтить, нога болить, серце тривожиться, але я живу. Я ще співаю. Я ще дихаю. І це — моє щастя.”

Він підвів погляд. Десь далеко пролунало ще одне відлуння вибуху. Він відчував, як серце здригнулося, але не злякалося. Сашко відчував, що всередині нього з’являється спокій, бо він вже не той, хто ховається: він йде сам, він ще може сміятися, він ще може дихати.

Лайма вдома, на підвіконні, дивилася на нього в думках, ніби муркотячи: “Я тут, але ти йди. Ти сильний.”

Сашко встав. Кожен крок дався болем у нозі, але він не зупинявся. Вітер бив у обличчя, сніг потрапляв у волосся, а сирена десь високо нагадувала, що світ небезпечний. І все ж він ішов.

> “Я йду, я дихаю, я живу. І навіть якщо голос ламатиметься, я ще співаю,” — промовляв він тихо, тримаючи голову високо.

Він проходив повз кав’ярню. Орисю було видно через вікно: вона подавала чай і посміхалася відвідувачам. Олег допомагав волонтерам розвантажувати пакунки. Сашко відчув тепло. Це тепло було не від кави, не від сонця, а від того, що хтось тут живе, працює, допомагає, навіть попри тривогу й сирени.

Він рушив далі, вулиця за вулицею. Голос у голові повторював слова, які він часто записував у зошит:

> “Навіть коли темно і страшно, навіть коли нога болить і голос ламкий — я йду. Я живу. І цього достатньо.”

Сніг все падав, огортаючи місто біллю. Сашко йшов, кульгаючи, тремтячий, але сильний. Вдалині вибухи нагадували, що світ небезпечний. Але він ще є. Він ще дихає. Він ще співає в думках.

І десь там, крізь тьму й холод, у маленькому кафе Орися подавала чай, а Олег допомагав тим, хто цього потребував. Місто ще живе. І він теж.

Сашко посміхнувся сам до себе. Білий сніг, сирена, тривога — усе це стало частиною його світу. Він рухався вперед, крок за кроком, бо знав: поки є дихання, поки є ноги, поки є голос — є життя